Не геройствуй, синку

Після обіду до палати Віталія зайшли троє чоловіків. Остап, як завжди, першим перевірив показники.

— Ну що, пацієнте, сьогодні вже виглядаєш значно краще.

— Може, мене вже випишете? — одразу запитав Віталій.

Остап повільно підняв на нього очі.

— Ні.

— Я навіть не договорив.

— А я вже знаю, що ти хотів сказати.

Ростислав, який стояв біля вікна, тихо пирхнув.

— От і добре. Бо я теж знаю, що він хотів сказати.

Віталій перевів погляд із одного на іншого.

— Щось мені не подобається ця ваша змова.

— Це не змова, — спокійно відповів Ростислав. — Це сімейна рада.

Віталій насторожився.

— Сімейна?

Ростислав підійшов ближче до ліжка. Кілька секунд просто дивився на нього. Потім важко зітхнув.

— Я досі не вирішив, що хочу зробити першим.

— Що саме?

— Подякувати тобі...

Пауза.

— Чи врізати тобі за те, що ти поліз під кулю.

Віталій усміхнувся.

— Думаю, можете поєднати.

— Не підказуй.

Остап засміявся.

— Тату, ти ж сам казав, що Віталій врятував Ангеліну.

Ростислав кивнув.

— Саме тому я тут.

Він сів на стілець поруч.

— Віталію, я не знаю, чи зможу коли-небудь нормально віддячити тобі за те, що ти зробив для моєї доньки.

Віталій одразу став серйозним.

— Не треба.

— Треба.

Ростислав подивився йому просто в очі.

— Ти закрив її собою. Не роздумуючи. У ту секунду ти міг думати про власне життя, а думав про неї.

Віталій мовчав.

— За це я тобі вдячний. Дуже. Але...

Ростислав нахилився вперед.

— Якщо ти ще хоча б раз вирішиш, що можеш замінити бронежилет власним тілом, я особисто тебе відлупцюю.

Віталій тихо засміявся.

— Домовилися.

— Я серйозно.

— Я теж.

Остап похитав головою.

— Я вже уявляю, як це буде.

— Що саме?

— Тато прийде до лікарні бити пацієнта, а я його відмовлятиму.

Ростислав глянув на сина.

— А ти не втручайся.

— Чому?

— Бо ти теж винен.

Остап здивовано підняв брови.

— Я?

— Ти дозволив йому вижити.

— Це буквально моя робота.

— От саме. Треба було пришити йому до ліжка руку, щоб не геройствував.

Віталій засміявся, але тут же скривився від болю.

Остап одразу став серйозним.

— Не смій сміятися так різко.

— Бачиш? — Ростислав махнув рукою. — Навіть лікар каже.

На кілька секунд у палаті запанувала тиша. А потім Ростислав заговорив уже зовсім іншим тоном.

— А тепер щодо Ангеліни.

Віталій насторожився.

— Я слухаю.

— Я бачу, як вона на тебе дивиться.

Віталій опустив очі.

— І бачу, як ти дивишся на неї.

Він помовчав.

— Вона тебе кохає.

Віталій тихо видихнув.

— Я її теж.

Ростислав кивнув.

— Я знаю.

Він не став читати нотацій. Не став вимагати пояснень. Лише сказав:

— Я не проти.

Віталій підняв голову.

— Справді?

— Справді.

Але є одна умова.

— Яка?

— Не роби її нещасною.

Віталій навіть не задумався.

— Не зроблю.

— І не дозволяй їй постійно боятися за тебе.

— Постараюся.

Ростислав усміхнувся.

— Ні. Це вже другий раз за сьогодні я чую "постараюся".

Віталій теж усміхнувся.

— Добре. Не дозволю.

— Оце інша справа.

Ростислав підвівся. Поклав руку йому на плече.

— Знаєш, Віталію... Я давно перестав розділяти людей на "своїх" і "чужих". Є люди, за яких ти переживаєш. Яким довіряєш. Яких хочеш бачити за одним столом у своєму домі. І ти давно серед них.

Віталій мовчки дивився на нього.

— А Зоряна...

Ростислав усміхнувся.

— Вона для мене давно не просто сестра Віталія Богатиренка. Вона моя дитина. Моя сім'я. І якщо Остап зробить її щасливою — я буду тільки радий.

Остап тихо кашлянув.

— Тату...

— Що?

— Ти зараз офіційно благословляєш одразу дві пари?

Ростислав подивився на сина.

— А чому б і ні?

Віталій засміявся.

— Ну все, докторе. Схоже, нам пощастило.

— Схоже на те.

Остап підійшов до брата.

— Тільки одне.

— Що?

— Якщо зробиш Ангеліні боляче...

Віталій підняв брову.

— Що?

— Тато тебе поб'є.

Ростислав одразу кивнув.

— І це не жарт.

Віталій засміявся.

— А якщо вона зробить боляче мені?

Остап задумався.

— Тоді...

— Що?

— Я буду на її боці.

— Зрадник!

— Вона моя сестра.

У палаті пролунали сміх і тихі жарти. І  Віталій відчув не просто полегшення від того, що вижив. Він відчув, що повертається туди, де його чекали. До людей, які стали сім'єю. До Ангеліни. До Зоряни. До Остапа. До Ростислава, який міг одночасно хотіти врізати йому за дурість і потиснути руку за порятунок його доньки. І, мабуть, саме це і було справжньою сім'єю. Коли тебе сварять не тому, що ти чужий. А тому, що ти вже свій.