Ще один день...

Ще один день...
   В кожній дівчині має бути загадка. Але не сьогодні… Сьогодні вона мов відкрита книга, книга без палітурки загорнута в ковдру і з ледь розплющеними очима.

   За вікном підіймалося сонце, поряд хтось дихав, голова була налита свинцем. Думки ніяк не хотіли приходити до ладу, пам’ять підводила, події минулого вечора були загадкою.
Очі розплющилися, але дивитися хто там страшно.
- Невже це сталося? – подумала вона підводячись, - Тільки не це.
Побачивши того хто поряд, вона усміхнулася. Під ковдрою лежала дівчина, її подруга. В руці порожня пляшка з під джину. Одяг поверх ковдри.
- Отже, ми так і залишилися у двох. Вже добре. – Вона сказала в голос.
- Що добре? – голос був ледь чутний, - Мені от погано. Вже час прокидатися?
- Не знаю. Але я хочу води.

   Ноги, вкриті синцями, ледь тримали, і вона йшла немов по палубі під час шторму. Зупинилася в кухні тримаючи баланс і сфокусувати зір. Наслідки вчорашнього вечора її вразили. На підлозі розбитий бокал, а їх було лише два, які подарував колишній, і доведеться купувати новий. Ідеально чистий стіл, котрий після прибирання не мав жодної плями, тепер був залитий чимось липким… Залишки суші були розмащені по ньому і по підлозі. Недопалки згуртувалися в їжака з фільтрів, в тарілці, де був соєвий соус.
- Потрібно поприбирати. – сказала вона переступаючи залишки розбитого бокала. Коли недопита пляшка води вже була в руках, пророкуючи втамування спраги, вона зупинилася.
Десь на підлозі задзвонив телефон.
- Ало. – сказала в слухавку, стоячи на колінах, на брудній підлозі. - Як? Бля, вже виходимо.
Поклавши телефон на брудний стіл, різко підвівшись, ледь не втративши рівновагу вона вибігла з кухні.

   Увійшовши в кімнату, вона не знала що робити. Вона знову проспала. Знову через те, що до ранку пила з подругою. І вона сама не знала навіщо це робила. Але в черговий раз напившись до безпам'ятства запізнювалася на роботу.

   Одягнулася вона швидко. Нездорова любов до порядку все ж дала свої плоди. Весь одяг був розкладений по кольорах, що значно полегшувало такий складний, після п’яної ночі процес.
- Лена, я не можу знайти свої шкарпетки. – сказала подруга лежачи на ліжку в одних джинсах, - Дай мені свої.
Лені не хотілося віддавати свої речі, але і відмовити вона ніколи не могла.

   Лена вже була готова, але ніяк не могла витягти свою подругу з квартири. Їй то хотілося знайти їжу в порожньому холодильнику, то ще хвилиночку полежати на ліжку, то викурити останню сигаретку перед виходом – третю по рахунку. З боєм, вони все ж вийшли з квартири.

   Старий, білий пасажирський мікроавтобус з табличкою «телебачення» на лобовому склі, вже стояв під під’їздом. Водій курив біля урни.
- Дівчата, швидше, ми запізнюємося. – викинув недопалок в смітник і пішов до автомобіля, - Дарма я вас вчора підвозив.
- Ну чому ти сваришся? – запитала Лена поцілувавши його в щоку, - Ми все встигнемо.
- Сідайте, - з усмішкою, - Нам час їхати.
Невідомо як їздив цей автобус, адже все скрипіло, гупало, на кожній ямці він майже розділявся на складові, але все ж їхав. Тримаючись за крісла, дівчата намагалися втримати в собі все те, що вживали вчора.
- Оля, чому ми так напилися вчора?
- В тебе було погане побачення. – Оля дістала з кишені телефон, - Мені чоловік дзвонить. Що робити?
- Візьми слухавку. – Лена усміхнулася, - Як мені погано.
- Потім передзвоню йому. – сховала телефон, - Що ти кажеш?
- Перше за дев’ять років побачення і такий провал.
- Ти ж вже рік сама. – Оля розвела руками, - І це перше побачення було вчора?
- Я не хотіла ні з ким зустрічатися. – Лена розсміялася, - Він мене напоїти пробував. Напевно хотів щось з мене.
- Да, напевно хотів, але не вийшло. – в неї знову задзвонив телефон, цього разу вона відповіла. – Влад, відстань я зайнята. – пауза, - Ну і що, що не ночувала дома? Все, я зайнята. – Сховала телефон в кишеню.
- Навіщо ти так з ним?
- Він вже звик. Ти так і не розповіла що такого було вчора.
- Я ж розповідала. – Лена усміхнулася.
- Значить я не пам’ятаю. То що тобі не сподобалося?
- Він такий приємний і такий дивний. Спитав що я буду пити. А я кажу тільки не текілу. І що ти думаєш? Я ж сказала, що після текіли я вже не я. А він замовив текілу. Безсоромна худобина.
- Випила?
- Ну звісно, цілих три чарки. – усмішка зникла, - І мене почало вимикати.
- Далі що? – запитала Оля дивлячись у свій телефон.
- Він поліз цілуватися. А мені не хотілося. Взагалі він мені відразу перестав подобатися.
- Ти ж хотіла сексу, сама казала. – Оля розсміялася, - Чи вже перехотілося?
- Коли це я таке казала?
- Зранку, коли ми були у відрядженні. Не пам’ятаєш?
- Це тому неприятному? Ну тоді хотілося, а з цим не хотілося. – Лена усміхнулася, - Якби він не відморозився, то я б була щасливіша.
- Навіщо він тобі. – Оля взяла подругу за руку, - Він хам і мені не подобається.
- Ну да, тоді тобі інший дуже сподобався. – Лена розсміялася.
- Ну як дуже сподобався? Так, для різноманітності. І не скажу що прямо дуже сподобався, так трохи симпатичний.
- Мені б хоч так. – зробила гримасу, - Ато в подарованого сестрою друга постійно батарейка сідає.

   Автобус влетів в чергову ямку і знову ледь не розвалився.
- Навіть не віриться, що сьогодні останній знімальний день. – Лена усміхнулася, - Хороший проект був.
- А мені тут вже набридло. – Оля подивилася у вікно, - Майже приїхали.

   Для тих, хто ніколи не брав участі у знімальному процесі, він здається повним хаосом. Ніхто нічого не робить, окрім тих, хто щось переносить. Всі безцільно ходять або сидять. Створюють чергу біля кавового апарату. І всі голосні та шумні. Безліч незрозумілих приладів, та ще більше машин. Табір біженців… Циганський табір з гітарами та ведмедями. Але, насправді, все не так. Кожен учасник знімальної групи, зазвичай, знає свою роль у процесі. В кожного своя ціль і своє завдання. От і у дівчат були свої професії. Оля одягала акторів, а Лена їх фарбувала. Звучить просто.