По приїзду прочитай...

Привіт, я Калеб Андерсон. Хочу розповісти моторошну історію, що сталася зі мною не так давно.

Це були двотисячні. Мені було 21, я ще молодий і захоплювався музикою — особливо джазом і блюзом. Вчився в університеті штату Мічиган. Там у мене з’явилася супутниця — Міра, переселенка з Європи. Чесно кажучи, я кохав її… дуже сильно. Але вона мені зрадила, і це надовго вибило мене з колії.

Мене виключили з університету за погану успішність. Я почав пити, ночував у друзів, але вони поступово віддалялися. Проблеми з грошима наростали: батьки, які тоді ще не знали про моє виключення, розійшлися, і ніхто не надсилав мені грошей. Без диплому й освіти мене нікуди не брали.

Одного вечора, на останні гроші, які позичив у друга, я нажрався у барі. Сидів підпираючи стінку, весь промоклий від проливного дощу, коли мені здалося, що хтось дуже швидко пройшов повз. Я здригнувся, оглянувся, але нікого не було.

Тоді мою увагу привернуло щось на тротуарі. Малесенький конверт. Я підкрався, сів прямо на мокру бруківку, як дитина, що відкриває подарунок від Санта Клауса на Різдво.

Я відкрив конверт… і дуже шкодую, що це зробив. Якби не відкрив — моє життя не перевернулося б, я б не опинився в тому нещасному стані.

Усередині була маленька чорна візитка з золотими лініями по краях. Спочатку здалося, що на ній нічого немає, але перевернувши її, я побачив щось на кшталт електронної адреси. Домен був дивний, не Hotmail і не Yahoo, а Lkn. Я не надав цьому великого значення.

Вставши під навіс бару, я дістав свій напівзламаний телефон і набрав адресу. Мене одразу запитав якийсь Лік — я ніколи його не бачив і не чув. Він запропонував мені заїхати у новісінький будинок і провести там кілька шикарних тижнів. І ще пропонував гроші — десь 1000 доларів на день.

Мої очі, запливлі від алкоголю, спалахнули жагою. Я подумав: «Мабуть, це мій шанс стати на ноги». Відповів, що приїду. Вони сказали: «Все готово, чекаємо на тебе».

Я, дурний і п’яний, ледве тримався на ногах, сів у свій роздовбаний Peugeot, ввів адресу на телефоні і натиснув на газ. Як доїхав — не пам’ятаю. Пам’ятаю лише поле, що тягнулося, здавалося, до самого горизонту, і як Пежо трясло від нерівної дороги.

Під’їжджаючи, на телефон прийшло ще одне повідомлення від Ліка:

«По приїзду прочитай правила в папці. Вона лежить на гранітовому столі у кухні».

Я був збитий із пантелику. Які правила?

Коли я нарешті побачив дім… він був у стилі хай-тек, з одним поверхом. Стильний, престижний, у сіро-білих тонах. Вийшовши з машини, я помітив велике панорамне вікно, що відблискувало на місячному сяйві.

Підійшов до дверей, дернув за холодну металеву ручку — двері з гучним тріском відчинилися. Вони не були замкнені.

Зайшовши всередину, я одразу звернув увагу на незвичайний інтер’єр будинку. Він був ніби наполовину ретро, наполовину хай-тек.

Прямо від дверей починалися сходи, що трохи спускалися вниз. Спустившись, я озирнувся. Ліворуч побачив вітальню: посеред неї стояв невеликий червоний диван, повернутий до величезної плазми. По обидва боки від неї височіли довгі тонкі білі колонки.

Трохи правіше від плазми висів круглий чорний камін. Він уже горів і надавав кімнаті дивної, майже таємничої атмосфери. Те велике панорамне вікно, яке я бачив з вулиці, виходило саме у вітальню.

Пройшовши далі темним коридором із біло-сірими стінами, я піднявся кількома невеликими сходами. Вони починалися біля перегородки з довгих дерев’яних брусків, що тягнулися від підлоги до самої стелі. Бруски стояли не щільно один до одного, тому крізь них добре проглядалася частина вітальні.

Далі, за сходами й перегородкою, починалася сіра стіна. Праворуч від неї була сіра двері. Але чомусь вона виділялася й не зливалася з кольором стін.

Відчинивши її, я побачив спальну кімнату, освітлену панорамним вікном, у яке лилося холодне біле місячне світло.

Ліжко було підвішене до лівої стіни — здавалося, ніби воно просто зависло в повітрі. Прямо навпроти висів невеликий телевізор, а під ним стояв білий комод. На комоді стояв маленький декоративний кактус.

Але те, що справді налякало мене вперше в тому домі, — це була маленька фотографія в білій рамці, що стояла поруч із кактусом.

То була моя дитяча фотографія.

І не просто будь-яка — це був мій перший день у школі. Я стояв із батьками біля входу до початкової школи, з маленьким червоним рюкзаком за плечима.

Коли я побачив її, по спині пробіг холодок.

Я почав повільно відступати назад і випадково впустив рамку на підлогу.

Не втримавшись на ногах, я впав біля ліжка, сильно зачепивши потилицею прикроватний столик.

Здригнувшись від болю, я заплющив очі й потягнувся рукою до потилиці. Пальці відразу стали мокрими — пішла кров. Перед очима почало темніти.

Піднявшись, я сперся на ліжко, а потім, тримаючись за стіни, вийшов у коридор. Хитаючись і ледь не падаючи, я почав шукати ванну кімнату.

Повернувши ліворуч, я потрапив на кухню, що з’єднувалася з вітальнею. Притискаючи руку до потилиці, я судомно відкривав підвісні шафки, шукаючи хоч щось, чим можна зупинити кров.

Але там нічого не було.

Я розвернувся й попрямував у протилежний бік. Присівши на підлогу, щоб не впасти, я повільно піднявся сходами, перед якими була дверь.

Відчинивши її, я потрапив у ванну кімнату.

Побачивши велике дзеркало з маленькою ручкою, я підбіг до нього й потягнув за неї. За дзеркалом виявилася шафка, а в ній — аптечка.

Я схопив її, опустився на коліна просто на підлогу й відкрив.  Я взяв з середини бинт і спирт.

Виливши спирт на потилицю й не звертаючи уваги на пекучий біль, я розмотав бинт і почав обв’язувати голову.

Через кілька хвилин, заспокоївшись і переконавшись, що кров зупинилася, я повільно сів і притулився спиною до ванни, що стояла посеред кімнати.

Посидівши так недовго, я встав і зрозумів, що зовсім забув, що мене налякало. Обережно вийшовши з ванної, я попрямував до кухні. Мою увагу привернула синя папка. Спочатку я не зрозумів, що це таке, але згадав, що Лік писав у листі: на кухні треба прочитати правила.