Ілля.
Я приїхав додому. День сьогодні виявився чудовий. Сім годин з Іванкою на одинці, що може бути краще? Нічого. Хочу повторити такий день, ще раз. Моє сонечко спочатку злякалась, того, що ми залишаємось удвох. І я розумію чому. Але все було добре. Я її до інтернату завіз на таксі, бо ще йшов дощ. І сам поїхав на таксі додому.
Я зайшов у свою кімнату і ліг на ліжко. У кімнату через декілька хвилин зайшла мама. Пройшла у кімнату і сіла на ліжко біля мене.
- Як побачення пройшло?
- Яка допитлива у мене матуся — мама почала сміятись, я сів на ліжко
- І все ж
- Побачення пройшло добре... дуже добре — я посміхнувся
- Зрозуміло, що робили?
- Ну, мам
- Ну, скажи — вона пнула мене плечем і посміхнулась
- Добре... були цілий день у готельному номері
- Вирішили побути на одинці?
- Так
- Іванка вже в інтернаті?
- Так, сам її завіз туди,... а завтра йду на роботу, правда буде скорочений робочий день
- Чому?
- Нам сказали, що по неділях ресторан буде працювати лише з дев’ятої до третьої. Але зарплата не змінюється, що добре
- А в понеділок?
- В понеділок як завжди з дев’ятої до восьмої
Пройшло три дні. Сьогодні вже середа. Ми з Іванкою кожен вечір спілкуємось по відео дзвінку. На щастя у неї все добре. Казала, що Стас до неї жодного разу не підходив. Мабуть він зрозумів, що отримає від Артема. Який дійсно так сказати охороняє Іванку від нього. Але я думаю, що це ще не кінець. Він ще покаже себе. Такі як Стас просто так не відчепляться, не дадуть спокійно жити.
Сьогодні я зустрівся з Іванкою. Ми цілий день просиділи у кав’ярні. Розмовляли, сміялись і зробили декілька фотографій. Сьогодні Іванка виглядала як завжди чудово. Вона на побачення прийшла у жовтій теплій сукні і в чорних лосинах. На вулиці було прохолодно. Погода у цьому році у травні не передбачувана. Вчора було тепло, але йшов дощ, сьогодні ж прохолодно і вітер. Я звичайно як завжди подарував їй черговий букет рожевих троянд.
Вже шоста вечора і я провів Іванку до самого інтернату. І вже практично дійшов до зупинки. Мене зупинив Стас.
- Привіт — сказав він і єхидно посміхнувся
- Що хочеш?
- Поговорити
- Про що?
- Про Іванку
- А чого ти до неї причепився? Вона моя дівчина!
- Хм,... а що ж ти зараз не біля неї?
- Ти знаєш відповідь на це питання!
- Ну, так... і тому підставив їй охорону
- Про кого ти? — я зробив вигляд наче я не знаю про кого він каже
- Артема
- Хто такий Артем?
- А ти наче не знаєш... я бачив як Іванка тебе з ним знайомила
- А ти про того Артема?
Він сказав ще пару фраз і з різних сторін вийшли якісь хлопці. Вони стали навколо мене. І я зрозумів, що вони хочуть зробити. А виходу у мене зовсім немає... я у пасці.
Іванка.
Я зайшла у кімнату з вазою у руках і поставила у неї квіти. Ілля завалив мене цими квітами. На столі стоять ще квіти з суботи. Вони на диво у нормальному стані. Я сіла на ліжко і взяла телефон і почала друкувати повідомлення Іллі. Він повинен в цей час вже бути дома.
“Привіт. Як справи? Ти вже дома?”18:15
Відповіді немає.
Але через десять хвилин мені від нього прийшло якесь дивне повідомлення.
“Іванко, врятуй мене”18:20
Я не сказала нічого Адріані. Побігла у сад. Я бігла стиснула телефон прям до тріску. Добігла до саду. До того паркану. І почала перестрибувати через нього. Як це робив Ілля я не розумію. Він так легко це робив. Я ж намагалась його перестрибнути тричі. На третій раз я все таки перестрибнула і побігла у напрямку зупинки. Не добігши до зупинки, я побачила... Іллю. Він лежав у крові. Я підбігла до нього і найперше, що зробила так це перевірила пульс. Він живий. У його лівій руці лежить телефон з нашим відкритим чатом. Я не думаючи зразу викликала “швидку”. А поки вона їхала я сиділа біля нього. І у мене текли сльози. Я подумала, що це все через мене. Це сто відсотків зробив Стас. Він один раз сказав мені “Він ще пошкодує, що зустрічається з тобою, красуне”
Машина швидкої приїхала через десять хвилин. Іллю оглянули, поклали на ліжко у швидкій і я поїхала з ним. Цілу дорогу я сиділа, тримала його за руку і плакала. По моїх щоках текли градом сльози... холодні, мокрі та солоні сльози. Ми приїхали у лікарню. Іллю забрали у відділення, а мене туди не пустили. Я його телефон забрала собі, щоб подзвонити його мамі. Не знаю, як вона на мене буде дивитися після цього, а про його тата я взагалі мовчу. Ілля мені розповів про нього і ставлення до таких як я.
Я дивилась на номер телефону “Матуся” декілька хвилин, збиралась з думками і словами, які буду казати. Врешті-решт натиснула кнопку “подзвонити”. Вона не відповідала, я подзвонила другий раз. І почула голос Алли Валентинівни. У неї був якийсь стомлений голос.
- Ілля
- Алло Валентинівно, це Іванка
- Іванко, щось сталося?
- Т...так
- Що сталося, дорогенька?
- Ілля у лікарні — я не припиняла плакати
- У якій? — вона не питала, що саме сталося, а зразу запитала номер лікарні й адресу. Я сказала адресу — зараз приїду, чекай мене...
Вона поклала слухавку.
Пройшло сорок хвилин, а від лікаря ні слуху ні духу. Що з Іллею не зрозуміло. Я сиджу на підлозі і плачу. Притиснула до грудей коліна і закрила руками обличчя. Вся моя туш вже давно на обличчі. І раптом я почула голос мами Іллі.
- Іванко, що сталося?
Я подивилась на Аллу Валентинівну сумними очима.
- Це я...
- Що ти?
Вона присіла до мене.
- Це я винна — тихо, майже пошепки сказала я
- Вставай і розповідай — сказала Алла Валентинівна на диво спокійним голосом. Я встала з підлоги і ми разом сіли на лавку, яка стояла біля нас.
#291 в Молодіжна проза
#47 в Підліткова проза
#2682 в Любовні романи
#1304 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 09.03.2022