11 глава

Іванка.

Директор посміхався. Він стояв біля свого письмового столу.

- Іванко, сідай на стілець, та й ви Анна Лук’янівно, сідайте

- Дякуємо — сказала класна керівничка. Ми сіли на стільці

- Іванно, у мене є до тебе пропозиція, сподіваюсь ти погодишся

- Яка пропозиція? — я посміхнулась, а в душі було якось боязко, яка це у нього пропозиція для мене. Життя останнім часом підкидує мені несподівані сюрпризи.

- У кінці цього місяця буде конкурс з балетних танців, нашому інтернату запропонували взяти участь у конкурсі

- Ви мені пропонуєте взяти участь у конкурсі, правильно я зрозуміла?

- Так, ти все правильно зрозуміла. То як?

- Я згодна — я так подумала, що я втрачаю? Якщо виграю, то це буде круто

- От і добре, до речі, той хто посяде перше місце отримає грошову винагороду

- Дякую, за таку можливість — я посміхнулась

- Конкурс 26 травня, у п’ятницю о десятій ранку і так, до речі, про твої оцінки

- А, що з ними не так?

- Все так, Іванно, ти йдеш на золоту медаль

Я розпливлась у посмішці.

- Серйозно?

- Так, до речі, Адріана також йде на золоту медаль, перекажи їй це

- Добре, я можу бути вільна?

- Так

Я встала і вийшла з кабінету. Вау, конкурс. Я хочу перемогти. Розповім про це сьогодні Іллі. Цікаво, як він відреагує на це. Я зайшла у кімнату Адріана подивилась на мене.

- Чого посміхаєшся на всі тридцять два зуби?

- У мене є дві гарні новини, перша мені директор запропонував взяти участь у конкурсі з балетних танців

- І ти погодилась?

- Авжеж, я хочу перемогти — я почала сміятись

- А друга яка?

- Вона для нас двох хороша... я і ти йдемо на золоту медаль, так сказав директор

- Серйозно? — подруга подивилась на мене здивовано.

- Так, Адріана ми отримаємо золоті медалі — я підбігла до подруги й обійняла її. Вона у цей час розпливлась у посмішці.

- Це класно, — я відпустила подругу з обіймів — будемо дивитись далі фільми?

- Так, включай

- Який?

- давай “Ніч у музеї”

- сідай, бо я вже включаю — подруга почала сміятись. Я всілася зручно біля Адріани й вона включила фільм.

Ілля.

Я вже працюю чотири години, у ресторані на диво мало людей. Мої столики майже пусті. За одним столиком сидить якась парочка. Вони мило розмовляють. Я підійшов до них.

- Добрий день — я налив їм у стакани воду — що будете замовляти?

На диво вони зразу мені сказали, що хочуть. Чому це дивно? Тому що, багато хто просить хвилиночку. А тут зразу замовили. Я пішов на кухню. І сказав потрібне замовлення. На кухні біля столика стояла Софія. Вона подивилась на мене.

- Що?

- Скажи, будь ласка, вчора ти приходив зі своєю дівчиною?

- Так, а, що?

- Зрозуміло

- А, що?

- Просто цікаво з ким ти зустрічаєшся

- Зрозуміло

В її очах можна було побачити ревність. Але, чому? Ми ж не зустрічаємось і не зустрічались.

- Щось ще?

- Пробач, трохи почула вашу розмову

- Що саме?

- Вона звідкись переїжджає?

- Так, переїжджає з інтернату

- Вона живе в інтернаті?

- Так, і ще ти її бачила у той понеділок, коли ми всі були на зміні

- Вона з того інтернату? — здивовано запитала Софія

- Так — я взяв страву і вийшов з кухні у зал. Підійшов до столика і поставив страви.

- Смачного — сказав я і пішов знову на кухню. Софія так і стояла біля того столика. Вона подивилась на мене.

- У цієї дівчини немає батьків?

- Вони у неї є, і це вони її відправили в інтернат. А, чому ти так цікавишся з ким я зустрічаюсь?

- Просто цікаво з ким ти зустрічаєшся — у Софії були сумні очі. Вона взяла страву і понесла її у зал. Я розумію, навіщо вона це питає. Їй цікаво, з ким я зустрічаюсь, тому що я їй подобаюсь. Можливо, думає, яка ж Іванка погана і так далі. Вона їй заздрить. А мені подобається тільки Іванка. Як я казав, Софія не в моєму смаку. Так, вона красива. Вона брюнетка, волосся темне як смола зібране як завжди у косу. Густі чорні вії й пухкі губки. А ще у неї є тату на лівій руці. Тату у формі сердечка. Та все одно мені вона не подобається.

Я працюю і думаю весь час про Іванку. Її подруга іноді називає її Іва. Але я її так ніколи не буду називати. Вона зараз дивиться якийсь фільм. Цікаво, який. З кожним днем як я її бачу, я в неї все більше закохуюсь. В цю чарівну посмішку, яка ховає під собою безліч проблем. Мені хочеться чути її ангельський голос. І її саму хочеться бачити кожну хвилину, але вона на жаль далеко. І це дуже засмучує. Мені хочеться, щоб вона була біля мене. Але нічого, через місяць ми будемо бачитись частіше й особисто, а не по відео дзвінку.

Я все ж хочу вірити, що кохання на відстані існує. Це випробування почуттів. Якщо люди люблять один одного їм ніяка відстань не завадить бути разом. І я це з кожним днем розумію все більше й більше. Ми сьогодні будемо розмовляти й це добре. Вже не дочекаюсь закінчення зміни, і настання вечора.

Я приїхав додому о сьомій вечора. Так, зміна була довга. З дев’ятої ранку до шостої вечора. Ноги гудуть, хочеться впасти на ліжко і нічого не робити, хочеться одного розмовляти з Іванкою. Я зайшов у квартиру. Мої батьки та брат вечеряють. Не дочекались мене. А я й не хочу їсти. Поїв на роботі. Я зайшов на кухню.

- Добрий вечір всім і смачного

- Добрий вечір, приєднаєшся до нас?

- Ні, дякую. Я втомився, тому піду відпочивати

- Добре — сказала мама.

Я зайшов у кімнату сів на ліжко. Поклав сумку, взяв ноутбук і включив його. Він включився, я зайшов у Фейсбук. Іванка в онлайні. Я їй почав писати повідомлення.

“Привіт, сонечко. Поговоримо?”19:20

“Привіт. Так, дзвони.” 19:21

Я подзвонив їй. Іванка зразу підняла слухавку.