Глава 8

…я повернулася до Борисполя пізно ввечері. День видався виснажливим і фізично, і морально. Зараз мені хотілося лише одного: впасти в ліжко і зануритися в забуття. Мій від'їзд з Криму нагадував втечу, але втечу, на жаль, ганебну. Я знала, що ніколи не забуду, яким поглядом проводжав мене Павло. Втім, у нього було не так вже й багато шансів висловити вголос свої справжні почуття, не кажучи вже про те, що він був приголомшений новиною про своє прийдешнє батьківство. Катерина подбала про те, щоб я і Павло жодного разу не залишилися, наодинці…

Незабаром після сцени на лоджії пані Білецька пішла до себе і я могла тільки здогадуватися, як звістка про майбутню дитину Катерини подіяла на стару даму. До цього ранку пані Білецька не проявляла жодних ознак слабкості, але коли йшла з лоджії, важко спираючись на руку однієї з служниць, вона виглядала нескінченно старою і розбитою. Тим не краще здавалася моя власна роль у всій цій історії. Що б там не задумував Павло, всерйоз або з лицемірства він переслідував мене – це вже не мало значення. Я допомогла Катерині обманювати сімейство Білецьких і тепер просто не мала права залишатися в їхньому будинку. Якось само собою згадалася назва фірми таксі в Алушті. Блукаючи вулицями містечка, я не раз бачила верткі машинки, на яких яскравими літерами було написано назву фірми, і зараз я навіть зраділа, що в змозі хоч щось зробити сама. Звичайно, якщо попросити Павла, він наказав би шоферу відвезти мене в місто, але в тому-то і справа, що я ні про що не хотіла просити похмурого господаря вілли. Викликавши таксі, я довго сиділа в своїй кімнаті, поки, за моїми розрахунками, до прибуття таксі не залишилися лічені хвилини. У коридорах мені не зустрівся ніхто з домочадців, зате, коли я вийшла на терасу, там, на жаль, стояли Павло і Катерина. Павло здивованим поглядом подивився на дорожню сумку в моїй руці.

– Що все це значить, Анно?

– Я їду, – пояснила я те, що вважала і так очевидним. – Скоро за мною приїде таксі.

– Таксі!?

Павло був здивований до глибини душі, але Катерину схоже, такі дрібниці не турбували.

– Воно й на краще! – промовила вона, безтурботно знизавши плечима. – Анна відмінно знає, що нам з тобою треба дещо обговорити..., так що нема чого турбувати її ще більше.

Невідомо, що відповів би на це Павло, але тут нарешті з'явилося таксі: все ж я трохи помилилася у своїх розрахунках, як помилялася і в усьому іншому. Проте, Павло особисто відніс мою сумку до машини і поставив в багажник.

– Даремно ти це зробила, – сказав він тихо, коли я вже сіла в таксі. – Правда, даремно. Це ще не кінець. Вір мені.

– Для мене – кінець, – пробурмотіла я, не сміючи подивитися на нього, і тут Катерина, немов відчувши щось недобре, швидко підійшла до нас.

– Побачимося в Алушті! – кинула вона як ні в чому не бувало і я не стала її розчаровувати.

І все ж коли я, від'їжджаючи, озирнулася, мені захотілося розридатися при вигляді написаного на обличчі Павла відчаю. В Алушті я попросила таксиста почекати, забрала свої речі з квартири Катерини і сяк-так розтлумачила старому охоронцю, що їду назовсім. Охоронець, схоже, щиро засмутився.

Рано ввечері я вже прибула до Києва. Якесь дивне замішання охопило мене. Місто здавалося якимось чужим і я не відразу зрозуміла, що змінилося зовсім не місто – змінилася я сама. Поїздка на вокзал, де я сіла на маршрутне таксі до Борисполя, відняла у мене останні залишки сил. Зараз я мріяла лише про одне: дістатися до будинку і відправитися прямо в ліжко. Я знала, що бабуся зазвичай лягає спати рано, а отже, всі пояснення можна буде відкласти до ранку. Воно мабуть й на краще. Я, звичайно, все розповім бабусі, але потім, все потім...

І все ж, вийшовши з таксі біля будинку, я відразу побачила, що у вікнах третього поверху ще горить світло, а біля воріт припаркований автомобіль чоловіка сестри. Серце завмерло від недобрих передчуттів. Невже щось сталося з бабусею?! В голові крутились якісь погані думки. Боже, тільки не це! Мені б повідомили, неодмінно повідомили... Раптово я зрозуміла, що провела всі вихідні на віллі Білецьких, а рідня про це й гадки не мала. Нарешті ключ повернувся в замку, але двері не відчинялися, виявилося, що зсередини вони замкнені на внутрішній замок. У розпачі я пошепки вилаялася і тут двері відчинилися. На порозі стояла моя племінниця.

– Тітка Аня! – вигукнула дівчинка. – Ти звідки тут взялася? Ми думали, що ти відпочиваєш на морі.

Я змусила себе посміхнутися.

– А я і відпочивала. – поверх голови племінниці я дивилася на двері їдальні, звідки вийшла моя сестра Таїсія. – Що трапилося сестро? Бабуся не...

– Бабуся Зіна почувається добре, – повідомила Марина перш, ніж її мати встигла щось відповісти. – Ми тепер будемо всі жити разом з нею.

– Що?! – не втрималася я від здивованого вигуку і сестра обдарувала доньку роздратованим поглядом.

– Мерщій іди до вітальні і запитай у тата, чи хоче він ще кави, – уривчасто веліла вона. – Ну, не зволікай. Нам з тіткою Анною потрібно поговорити.

Що правда, то правда, похмуро подумала я моргаючи від яскравого світла в передпокоях. Я внесла в будинок багаж і зачинивши вхідні двері, прихилилася до неї спиною.

– Ти нарешті скажеш мені, що трапилося, чи ні?

– Скажу. – Таїсія обхопила руками плечі, немов намагаючись сховатися від невідомої небезпеки. На відміну від мене сестра була блондинкою з неприємним жовто-смаглявим кольором обличчя. Вона страшно пишалася, що зуміла вискочити заміж раніше мене. – Між іншим, я могла, б запитати у тебе те ж саме.