Щасливого Різдва, пане Дракула!

Для звичайнісіньких киян детективне агентство «Приховане щастя» було нічим не примітним місцем. Чим зазвичай займаються приватні детективи? Слідкують за чоловіками та дружинами багатіїв, а іноді й ревнивців. Зрідка їх наймають, щоб знайшли зниклу річ або пропалу людину. Все. Ільґард попри все займався не тільки цими справами, бо його наймали ще з Потайкиєва. А то місто жило за іншими законами. І нюансів існувало безліч. Тому відьмак Ільґард – по-київськи – Ілля – швидко закривав справи у Києві. А що їх закривати, якщо вони всі майже однакові: в одних випадках – у молодого чи не дуже чоловіка кралечка-коханка, а в інших – навпаки красень-юнак та підстаркувата пані або ж молодичка. Все ясно як божий день. Речі найчастіше цупили родичі чи заздрикуваті друзі.

А от справи Потайкиєва – інша річ. Там все цікаво та заплутано. Бо часто-густо хтось з їхнього світу потрапляє у халепу. Тоді бідолаха мчить повз Орден Великої Межі, купує за шалені гроші перепустку в Яв у контрабандистів, щодуху несеться до Ільґарда, падає в ноги та молить відьмака усіма богами яких пам’ятає, щоб допоміг. Він і допомагає. Й цінник у нього доволі високий. Але хіба це когось колись відлякувало? Лишень вскоч у гречку і ладен вже заплатити всі гроші Потайбіччя* аби б тільки допомогли.

От і сьогоднішнім ранком до офісу у Києві завітав не абихто, а головний упир Потайкиєва. Сонце Яви для упирів безпечне. Головне – захистити очі, щоб потім зайчиків не ловити. Бо це людям воно шкодить плямами на шкірі й різними хворобами. А для цих дітей пітьми вийти у Яв без протисонцевих окулярів – все одно, що годину дивитися на зварку.

Відьмак примружився і почухав крізь светр поміж ключиць золотого павука, який вп’явся татуйованими лапами в тіло – скоріш за все упир всю ніч вештався Києвом, бо зранку брама у Потайкиїв зачинялась. Спочатку упир стовбичив у дверях, бо мавка навідріз відмовила йому увійти. Хоч це дитя водойм та лісу й приходилася далекою родичкою упирям, але намагалася обходити цих потвор десятою дорогою. Сила й кров – різні речі. Тягти солодку легку золотаву силу з людини – це одне, інше – солонувату густу кров. Тому упир м’явся до того часу, допоки не приїхав сам Ільґард і не дозволив йому увійти. Мавка вишкірилася на небажаного клієнта й зашипіла мов дика кішка, але упир удав ніби її нема.

Головний упир Потайкиєва пан Ружлановський сів навпроти відьмака й намагався зібратися з думками. Кабінетом процокала на височенних підборах мавка, таця в руках тремтіла не від страху, а від обурення. Вона ледь не випустила її, ставлячи перед упирем золотий келих теплої крові чорного теляти, а перед відьмаком – відвар з кореня чортополоху. Чортополох для людей – бур’ян, а відьмакові – захист від упиря й гарантія, що пан Ружлановський не увіп’ється іклами в його шию. Мавка опустила жалюзі й ввімкнула світло. Упир зняв дорогі протисонцеві окуляри й з цікавістю подивився своїми червоними очиськами на мавку – та знову зашипіла на нього, показуючи гострі зубки, які від людей приховувала маревом. Упир ледь посміхнувся і перевів погляд на келих крові. Тонкі ніздрі затріпотіли мов крильця метелика. Пан Ружлановський зробив ковток, поплямкав і випив майже пів келиха.

Волосся мавки нагадувало сніговий намет, який з переляку заплели в довгу косу ще й прикрасили різнокольоровими стрічками. Й не дивно – Київ давно вкрився білим простирадлом зими. На вулицях мерехтять святкові вогники та ялинки – от-от Різдво. Ільґард звик, що весь світ святкує його двічі – віряни Західного обряду вже відсвяткували, а Східного – готувалися. Сьогодні Святвечір. І Ільґард планував приїхати на декілька днів до Потайкиєва, смачно попоїсти в улюбленій корчмі «Сиве порося», потім до ранку віддаватися гріху з подавальницею Мартою. Так ні, принесли чорти цього упиря!

Відьмак мовчки пив відвар і з-під лоба розглядав відвідувача. Довгий мов шлагбаум, що стоїть на в’їзді до бізнес-центру, блідий та червоноокий наче все життя не спав. Дорогий костюм. Відьмак подумки пхикнув – і цей туди ж, Бріоні! Ага, а до нього ти як новоспечений депутат під пахву візьми барсетку. І все, від народного обранця не відрізнити. Хоча є один нюанс – у пана упиря відсутнє пузельце.

– Я приємно вражений вітанням, – голос пана Ружлановського прошелестів вітерцем у житньому полі. – Звідки кров?

– З потайкиєвської Бесарабки, – байдужо відповів відьмак.

– Смачна, – упир хижо облизнувся, демонструючи довгі міцні ікла.

– То що привело до мого скромного офісу такого вельмишановного пана? Сподіваюсь, не інформація про покупку крові? Бо її може придбати будь-хто, варто лишень затоваришувати з м’ясником. – Ільґарду набридло мовчання. Тому вирішив трохи поквапити гостя. Та й сьогодні майже вихідний. Працюють, бо вони з мавкою не зовсім люди, тому Різдво для них – просто привод гарненько попоїсти й розважитися.

Бліде обличчя упиря залишилося беземоційним. Він допив кров, відсунув келих й дістав з внутрішньої кишені надтонкий планшет у чохлі. Стилусом потикав у екран – пальцем водити по ньому було марно – мертве тіло теплим не буває. На екрані з’явилася молодиця. Гарна. Навіть занадто. Блакитні очі блищать мов у породистої кішки, сама смаглява, а волосся зелене, як у мавки влітку.

– М’ята. Це нік у мережі Яву.

– Вона вас обікрала чи може всадила осиковий кіл в когось з вашої родини? – саркастично припустив відьмак.

– Та краще б кіл всадила цьому йолопу!.. – несподівано вигукнув упир. – Обдурила, обікрала і щезла, наче не було. – Останні слова пролунали мов реклама прального засобу, ролик якого колись по сто разів на день крутили по ТБ.