2.3

Міка увійшла у двір міського управління й захопилася його абсолютною порожнечею. Вочевидь, очільник Шазіліра мигцем глянув доставлені свитки і поїхав десь у справах. Може, на відкриття якогось новомодного салону? Чи на виставу ківірської театральної групи, чиї афіші заполонили вулиці ще з осені? Як варіант, його зацікавив аукціон земельних наділів.

Вона безбоязно здолала круті сходи і потягла на себе важкі двері. Охоронці, що мовчазними статуями завмерли біля входу, дружно скосили очі до сандалій із метеликами, проте статут забороняв їм обговорювати примхи гостей у робочий час.

Літній адміністратор, що дрімав за конторкою у приймальні, зміряв несподівану відвідувачку неприязним поглядом і насупився. Міка уявила себе збоку і відчула, як щоки починають палати.

Зовсім не юна (в Шазілірі двадцять один – це вирок, якщо ти незаміжня), фривольно одягнена (треба було дістати туфлі), розпатлана (битву з погодою капелюшок програв) дівчина без розпізнавальної стрічки або супроводжуючого. Ледве зачеплене засмагою обличчя почервоніло від вітру. Зазвичай глибокі й виразні очі сльозилися нещадно, збираючись незабаром опухнути настільки, що навіть їхній колір (темно-сірий, а якщо напружити уяву, то навіть синюватий) не розрізнятиметься. Губи, які лише пів години тому один із охоронців у пориві подяки за частування порівнював зі стиглими вишнями, зблідли від холоду й ось-ось розтріскаються.

Ні гільдійського татуювання на зап’ясті (Келіварія досі шанувала ці варварські звичаї минулого, незважаючи на те, що в Шазілірі вони не прижилися), ні прикрас, які б допомогли визначити хоч фінансове становище відвідувачки. Навіть фігура не підходила під загальноприйняті типажі.

«Як ти посміла вимахати таким одороблом? Пану Еріелу потрібна маленька тендітна невістка! Окраса дому, а не ліхтарний стовп у сукні! Тебе тільки старий Шарп згоден узяти, та й то не дружиною – наложницею! Але в нього крута вдача, йому б дівчину міцну, до кулаків привчену. За що боги послали мені дочку, яка нікуди не годиться? Навіть у куртизанки тобі шляху нема – від твоєї пісної пики чоловіки на край світу розбіжаться! Ось вийдеш заміж за якогось пекаря чи писаря, і зрозумієш, що не заслужила називатися пані», – згадалися злі слова матері.

Не найкраща настанова для чотирнадцятирічної дівчинки. Ароніка ніколи не почула б нічого такого. Вона – розбалувана улюблениця, її плекають і оберігатють. І її родину не беруть в облогу кредитори!

Міка шморгнула носом і поспішила запевнити себе, що сльоза на щоці, – наслідок негоди, а не спогадів.

– Мене…

– Вас чекають. – Адміністратор, так само хмурячись, показав на сходи. – Другий поверх, ліворуч по коридору, останні двері праворуч.

– Спаси…

– Не галасуйте, не смітіть, не пріться без стуку.

–…бі за допомогу.

Другий поверх… Сюди Міка вже зазирала. Тут розташовувалися кабінети дрібних чиновників та тимчасові володіння приїжджих шишок. Келіварія часто присилала вірних короні людей із перевірками й намагалася контролювати місто хоча б у офіційних звітах.

Кутове просторе та світле приміщення зазвичай стояло порожнє. Певне, його виділили Ірвану Шалі. Кому ж іще?

Плоскі підошви сандалій зрадницьки ковзали гладкими мармуровими сходинками. Лише опинившись на килимовій доріжці коридору, Міка змогла перевести подих.

Ліворуч… Вона знову сповільнила крок. Серце билось як шалене від самого перебування в будівлі магістрату. Думки плуталися і не хотіли формулюватися до кінця. Руки тремтіли… Можливо, просто від холоду. У горлі почало шкребти, з’явилося непереборне бажання розкашлятися.

Які дурниці! Це лише розмова з людиною, яка вчора вперше побачила Міловіку Дзвінку!

Кісточки пальців тихо вдарили темне дерево крайніх праворуч дверей.

– Зайнято! – долинуло звідти злісне гарчання, що віддалено скидалося на шанобливу мову королівського посланця.

Міка здригнулась і відступила на крок. А як же «Вас чекають»? Потім до неї дійшло, що в кутовому кабінеті справді Ірван Шала, тобто можна не хвилюватися і просто почекати, тим паче, в цьому місці було чим зайняти час.

На стінах другого поверху висіли мапи.

Почесне місце – прямо над сходами – займало зображення Келіварії: товста п’явка рівнинних земель, що прилипла до Вічного моря, і невелика плямка колишньої колонії на далекому південному березі.

Шазілір заснували вихідці з багатьох країн, переважно біженці, але коли він розрісся і став досить помітним морським портом, Келіварія поспішила оголосити його своєю власністю. Не одразу, звичайно, – знадобилися військовий флот і демонстрація сил на суші. Тому містяни ставилися до Ківіра і тамтешнього уряду вкрай упереджено, а після того, як змінився губернатор, і зовсім розчарувалися в мотивах заморських владик.

Ліву частину коридору прикрашали картографічні плани самого Шазіліра, на яких легко простежувалась історія міста від перших хатин та земляного валу до півсотні тисяч мешканців та подвійного кільця кам’яних стін.

Міка розглядала знайомі з архівних літописів начерки і вкотре вражалася майстерності художника, який зумів «збільшити» картинки і надати їм реалістичності, невластивої багатьом малюнкам. О так, колись карти були витворами мистецтва. Сучасним нудним чорно-білим полотнам із ними не зрівнятися. Звичайна людина має пів дня вивчати умовні позначення, щоб зрозуміти хоч щось!