Шарік

Суїцидальний вечір листопада, район Південного вокзалу. Шарік ступав обпльованими східцями метро, оминаючи сірий, задавлений осінню люд, і м’яв у кишені старої куртки останні гроші. То була третя робота за цей рік, з якої ледве вдалось отримати триста гривень. Роботодавець, пузатий бізнесмен Артурчик, чесно зізнався, що платити не буде, бо йому не потрібні алкаші і лузери, Шарік на це лише очі вирячив, навіть, о диво, хотів щось сказати, наприклад, про борг, про затримки, про фарбу, від якої його постійно нудило, про те, що йому доводилось переодягатись надворі, навіть зараз, коли ранком вдаряв морозець, але гроші, яких він так жадав, затулили писок смердючим кляпом. «А мать його… З паршивої вівці…»

Жмуток купюр приємно пік пальці. Як і вранці, знову кольнуло в серці, але Шарік, виходячи з метро, планував підлікуватись, тим більше, що гроші були. Перед ним розстилалась звичайна картина привокзальної осені — велика площа була всіяна людом, немов гайворонням на смітнику, який бовтав ногами численні калюжі, повз ішли чоловіки у формі, залишаючи по собі ледь відчутний дух немитого тіла і близької смерті.

Десь там, у сірому куполі неба пливли сірі хмари, вагітні листопадовим дощем.

Жовтаве світло ліхтарів вихоплювало криве січення дощу, який поливав бруківку.

Паркінг порожнів, лиховісно темніючи ямками в асфальті. Шарік ступив крок і мало не перечепився. Поглянув униз — прямо на вході в метро, на брудних східцях лежав безногий чоловік, від котрого тягнувся кривий струмок сечі, який зникав десь у гранітному череві підземки.

Те, що Шаріка цікавило, виднілось неподалік. Помпезна неонова вивіска прикрашала звичайний привокзальний ганделик, і банальна назва, «У Діани», лише підсилювала смак дешевизни, який аж скрипів на зубах. Проте Шарік настовбурчив комір куртки і посунув на ті вогні, немов мандрівник, який заблукав у лісі, суне на вогні, що потім виявляться вогнями шинку на перехресті, пересік площу, не звертаючи жодної уваги на холодний дощ і гидливі погляди потенційних пасажирів.

Біля входу, під гучні крики дешевої музики, штовхалась якась компанія молодиків в однакових куртках, і коли Шарік взявся за клямку дверей, то почув позад себе півняче матюкливе кукурікання, а затим кілька глухих ударів. Заходячи, у напівоберта побачив, що один із молодиків лежав у неприродній позі в компанії зіжмаканих пластикових стаканчиків та іншого сміття, яке дбайливо приніс сюди листопадовий вітер, а його товариші збились у темну галасливу масу і покотились в напрямку гулкої автостради.

Усередині було душно і гамірно: хмарами стояв сигаретний дим та гучно дискутували захмелілі відвідувачі. У кутку в старому телевізорі нудно совались герої російського серіалу. Шарік підійшов до шинквасу і відчув, що нарешті, за весь день, тіло почало поволі пробирати тепло. Перед ним, на фоні еклектичної вітрини з цінниками написаними від руки, стояла огрядна жіночка, яка злими поросячими очима свердлила Шаріка. Це, мабуть, і була та сама «Діана». Таких чоловічків напівбомжуватого вигляду, у неї за день і за ніч (особливо за ніч) було десятки або сотні, і вона давно не бачила в них людей.

• Можна сто водки? — вимовив Шарік, шмигаючи носом.
• Деньги показывай! — безцеремонно рубонула «Діана».
• Шо?
• Деньги показывай, алкаш! — гримнула власниця того елітного закладу, так гучно, що навіть лисуваті джентльмени за столиками неподалік притихли і повернули свої цікаві мармизи, в очікуванні продовження шоу.

Однак Шарік лише плечима стенув і вийняв руку, яку постійно тримав у кишені, із затиснутими брудними купюрами. «Діана» глипнула на гроші і мовчки налила в пластиковий стаканчик з великої пляшки, яку відразу сховала під шинквас. Шарік проковтнув слину, тремтячою рукою схопив стаканчик і жадібно вилив його вміст у свою горлянку. Горілка обпекла горло та важко впала на дно шлунку. Шарік гикнув і видихнув. Перший ефект був не з приємних, але за мить венами покотився такий жаданий спокій. Пійло, без сумніву, було паленим, видно, бодяжили десь поряд, можливо, в підвальчику цього елітного закладу, але Шарік пив і не таку гидоту, тому кинув на шинквас купюру і попросив ще.

Один стаканчик, другий, третій… Шарік уже відчув, що наближається до норми, але зупинитись не міг. Тобто не хотів. Він окинув мутним поглядом заклад і бачив людей ніби як у тумані. І лише телевізор виразно чітко вирізнявся в ньому. Шарік звів до нього очі і побачив, що замість серіалу показували великий годинник, який відцокував секунди, а потім наче прямо у вухах заграла врочиста музика. Годинник зник, замість нього з’явився чоловічок у діловому костюмі і сказав приємним голосом: «Здравствуйте, дорогие товарищи! В эфире программа “Время”»….

Шарік завмер на місці і заплющив очі, щоб відігнати можливий сон, а коли знову глянув, то з подивом помітив, що сидів не в дешевому генделику, а у звичайній сільській хаті, прямо на підлозі. Шарік роззирнувся і в його грудях перехопило, бо інтер’єр, хоча і приглушений у пам’яті роками, був до болю знайомим. Он шафа з кришталем, який діставали лише на Новий Рік. Диван з пірамідою подушок. Старий стіл, вкритий клейонкою. І біля вікна, поряд з масивною радіолою, — чорно-білий телевізор. «А теперь переходим к другим новостям…» — сказав чоловічок в телевізорі, беручи інший папірець.

Невже… Невже він вдома? Шарік не міг повірити власним очам. Вщипнув себе за руку, помотав головою. Нічого не зникло. Шарік видихнув і попрямував до виходу і прямо з головою пірнув у теплий літній вечір. Двір, порослий споришем, затягував м’який туман, хвиляста доріжка, витоптана між травою, губилась у ньому. Пахло свіжістю і прохолодою — річка була зовсім поряд, а за нею виднівся величезний безмовний завод, крізь труби якого пробивалось останнє світло згасаючого дня.