Розділ 48. Ключ

Даріус

 Заінтригований, приголомшений і досі розгублений, непомітно для інших міцно стискаю в кулаці шматок холодного металу, який напередодні Аделі поспіхом вклала в мою долоню. Грані ключа врізаються в шкіру, даруючи крихітну подобу надії, яку наполегливо намагаюсь придушити, не дозволяючи дозріти. Тепер уже справді важко зорієнтуватися, де ворог, а де — несподіваний союзник. Усі звичні рамки стерлися, залишилися лише оголені інстинкти, від яких зараз користі небагато. Я можу відчувати, але не можу бути впевненим, що ці відчуття правдиві, а не навіяні чужою магією. Цілком ймовірно, що це — чергова пастка, тонко сплетена для мене павутина.

 Всього кілька простих, точних рухів витончених, прикрашених перснями пальців Мелени, підкріплених ледь чутним заклинання і пекельний біль у спині починає вщухати. Рани не загоюються повністю, адже я досі їх відчуваю. Це наче язики полум'я, які безжально обпікають мою шкіру, але цей вогонь болю тепер можна хоча б ігнорувати.

 Якщо припустити, що вона таємно допомагає мені, то чи може це означати, що моя сестра Лея і Ленхарт досі живі? Що вся ця моторошна террада Лейна була лише виставою, щоб зламати мене? Або ж вона навіть його змусила повірити у їх смерть. Мелена ж повинна була усвідомлювати, що після смерті сестри за її участі, навіть те, що намагається допомогти зараз мені, ніяк не здатне буде допомогти їй. Ось чому все це більше схоже на гру, яку вона грає зі мною за наказом Лейна. Я не хочу вкотре давати собі марних надій, які в кінцевому результаті мене знищать.

— От і все. Ти готовий до нових випробувань, — голосно проголошує відьма, відступаючи й витираючи руки хустинкою. — Тобі ще поталанило, мої пташки здатні на значно гірші речі.

— Дякую, звучить дуже обнадійливо, — кривлюся в іронічній посмішці, намагаючись не видати тремтіння в кулаці, де сховано ключ. Ймовірно Лейну відомо, що Аделі його поцупила і віддала мені. То чому він про нього не згадує? — Наче до сьогодні в мене випробувань було замало. Вже дочекатися не можу нових пригод, які ви для мене організуєте.

 Мелена різко, грубо шарпає Аделі за лікоть, а після протягує Лейну ще один ключ, ідентичний тому який зараз у моїй долоні. Ймовірно, видаючи його за цей. Отже, чи можна вважати, що вона справді на моєму боці?

 Мій погляд падає на хлопчика, що лежить неподалік на брудній підлозі. Часу обмаль. Знаю, що будь-якої миті вони можуть просто зникнути, тому не полишаю спроб хоч якось йому допомогти:

— А як же хлопець?! Що мені з ним робити? — мій голос зривається, коли я запитую про долю Ленні.

— Вдавай, наче його тут просто немає, — байдуже кидає Лейн, навіть не повернувши голови в бік малого. Його голос звучить так, ніби ми обговорюємо долю старого непотрібного стільця.

— Так не можна! —  роблю крок уперед. — Це ж дитина, чорт забирай! Заберіть його з собою й поверніть додому, до батьків!

— В мене й без того вистачає справ, — відрізає Лейн — Сюди ж він якось знайшов дорогу. От нехай так само й повертається.

— Ні, зачекай! Куди ви?! — кричу я, але пізно.

  Повітря навколо них починає вібрувати, покриваючись магічними іскрами, і за мить усі вони просто розчиняються в просторі. Зникають саме в ту секунду, коли поруч, важко дихаючи, розплющує очі Ленні. 

 Та тепер усе змінилося. У моєму кулаці затиснутий ключ. Залишилося відшукати тільки двері. Але прокляття в тому, що навколо, скільки сягає око, окрім цього напівзруйнованого будинку, немає жодної іншої споруди, де можна було б знайти потрібний мені замок.

— Ти виглядаєш вже значно краще, — ледь чутно шепоче малий, підтягуючи коліна до свого підборіддя й гарячково роздивляючись навкруги.

— Чому ти говориш пошепки, Ленні? —  сідаю навпочіпки перед ним.

— Боюсь пробудити примар... — він озирається на темні кутки, де тіні здаються занадто густими й живими. — Вони там. Вони дивляться.

— Це не допоможе, малий, — я зітхаю, підводячись на ноги. Кожний рух віддає тупим болем у спині. — Вони намертво пов'язані з цим будинком, тому, якби ти не говорив, навіть якщо затамуєш подих — вони все одно з'являться знову, коли прийде їхній час. Скажи мені інше: можливо, ти помічав тут якісь замкнені двері? Ти ж потрапив сюди швидше за мене, мав час озирнутися.

— Ні! — Ленні гарячково хитає головою, на очах виступають сльози. — Тут нічого немає! Абсолютно! Ти ж сам уже все бачив, ми обійшли все. Тут тільки цей проклятий будинок, оточений лісом. Якби тут було ще щось, хоч якийсь вихід, я б ніколи, чуєш, ніколи не погодився сюди повертатись!

— Щось повинно бути, — стискаю зуби, відчуваючи, як паніка підступає до горла. — Просто воно зовсім непримітне, приховане від зайвих очей і магії. Думай, малий, згадуй кожну дрібницю! Від цього зараз залежить наше звільнення.

 Повільно виходжу з вогкого погребу і вже вкотре окидаю напівтемну кімнату першого поверху пильним поглядом, та тепер уже в пошуках чогось конкретного: заглибини в стіні, прихованого люка, фальшивої панелі. Поява примар минулого не змушує довго на себе чекати. Та, здається, я вже починаю звикати до цього жаху. Тепер для мене це просто декорації, моторошне тло. Та, на жаль, так думаю тільки я.

З підвалу доноситься слабкий, тремтячий голос хлопчика:

— Можна я залишусь тут, внизу? Будь ласка. Від вигляду крові мене вже нудить.