Розділ 47. Подвійна гра

Даріус

— Підла брехня! — раптом випльовує Мелена.

 Її спокій миттєво зникає, обличчя перекошується від дикої люті, а в глибині зіниць спалахує небезпечний відьомський вогонь. Вона робить крок до Аделі.

— Я чую на ній твій запах, Даріусе! 

— Я прокинувся з нею в одному ліжку, — знизую плечима, дивлячись на Мелену з удаваною нудьгою та легким натяком на знущання. — Хіба я міг відмовити собі у задоволенні після трьохсотлітньої самотності? Впевнений, що й ти не зберігала мені вірність. Ти ж добре мене знаєш, Мелено, хіба я взагалі здатний на якісь вищі почуття, про які пишуть у книжках? Сама знаєш, наші стосунки тоді навряд чи можна було назвати коханням. Швидкоминуча пристрасть і користь — так. І судячи з того, як ти зараз крутиш хвостом перед Лейном, наче ви одне ціле, я просто щасливий, що насправді нічого, окрім хтивості, до тебе не відчував!

 Мелена здригається, наче від ляпаса. Її доглянуті губи стискаються в тонку, білу лінію. А я продовжую бити словами, випльовуючи кожне з них, як смертельну отруту:

— Від тебе мені потрібна була лише твоя сила і магія. Та й минуло вже надто багато часу, люба. Навіть якби я досі щось відчував — я б ніколи, чуєш, ніколи в житті не пробачив тобі того, що ти зробила з Леєю! Ти чудово знала, ким для мене була сестра, вона була моїм усім!

 Ковзаю поглядом по обличчю Аделі й бачу, як у її очах згасає світло. Вона вірить моїй відвертій, жорстокій брехні. Це ранить мене не менше, ніж мої рани, але я змушений грати далі. Мелена ж, для якої ця отрута призначається, лише сильніше стискає кулаки. Не знаю, чи пробачить мені колись Аделі, чи зрозуміє, для чого я так брутально топчу її почуття прямо зараз, але я зобов'язаний переконати Лейна, що вона — порожнє місце для мене. Інакше він знищить її першою.

— Хіба я винен, що моя поява так згубно діє на жінок? Я не просив її йти за мною в це пекло.

— Які пристрасті! — із вдаваним захватом вигукує Лейн, театрально плескаючи у долоні. — Ну просто шекспірівська драма! Та у нас, на жаль, обмаль часу. Ще потрібно покарати леді Аделі за зраду корони. Ех, чомусь мені хронічно не таланить із жінками. Навколо одні зрадниці. Це була чудова перевірка, люба Аделі, і ви її з тріском провалили. Дуже шкода, ви мені навіть подобались... І можливо, я б навіть допоміг вам відшукати вашого братика, та ви обрали фальшивку в особі лорда Дарія. За це й поплатитесь. І з яким би акторським ентузіазмом він не намагався зараз переконати нас у протилежному, я бачу вас наскрізь.

Дивлюся на Аделі, і моє серце стискається від того, що я мушу сказати далі.

— Аделі, мені шкода, — мій голос стає тихим і сухим, — та твого брата вже немає серед живих.

 Я ніколи б не повідомив це отак, безжально, якби не обставини. Але я мушу вибити козир із рук Лейна. Він збирався маніпулювати нею через пошуки Алістера, тримати її на короткому повідці. Я повинен змусити її зненавидіти мене, щоб ця ненависть врятувала їй життя.

— Ні, ні, ні… — Аделі хитає головою, відступаючи на крок, її очі повні сліз і дикого заперечення. — Ти брешеш! Ти все брешеш! Лорд Дарій виявився живим, а отже, й Алістер також ще живий! Він мусить бути живим!

Я ігнорую її розпач і переводжу погляд на свого ката.

— Лейне, ти переміг. Ти помстився мені сповна, змусив страждати століттями, відібрав у мене сестру... може, на цьому забереш моє життя й закінчимо? Чи ти готовий взяти на свою душу смерті абсолютно ні в чому не винних людей, які не мають жодного стосунку до загибелі твоєї Делії?

— Не смій! — ричить Лейн, і його обличчя вмить спотворюється шаленою гримасою. — Не смій промовляти її ім'я своїм брудним ротом! Ані ти, ані твоя проклята сім'я не варті навіть її мізинця! І якщо мені доведеться спопелити весь цей світ дощенту, щоб змусити тебе відчути той самий біль, який розривав мене, — я піду на це без вагань і сумнівів! Я знищу кожну живу істоту, яка викличе у тебе бодай натяк на теплі почуття!

— Ти вже це зробив, — тихо, майже з посмішкою відповідаю я, дивлячись йому в очі. — Не залишилось нікого. Ти запізнився.

— Брехати ти так і не навчився, Даріусе, — холодно цідить, опановуючи себе. Потім киває відьмі: — Мелено, зроби щось із його ранами. Я не хочу, щоб він здох надто швидко від якоїсь банальної інфекції. Він не заслуговує на таку легку смерть. Я хочу, щоб він повзав переді мною, благав про дозвіл померти. Хочу, щоб він рахував секунди до мого наступного приходу, відчуваючи кожну втрату й власну абсолютну безпорадність.

— Мій батько не вбивав твоєї сестри, — відкриваю останню карту, спостерігаючи за його реакцією.

— Годі брехати! Я сам усе бачив! — відрізає Лейн, але в його голосі на мить проскакує нервова нотка.

— Ти бачив тільки його над закривавленим тілом Делії, — спеціально зупиняюсь на цьому моменті, карбуючи кожне слово, щоб зародити в його душі хоча б зерно сумніву.

 Хоча, якщо чесно, навряд чи ця правда щось змінить. Вбив її мій батько чи дід — обидва напряму пов'язані зі мною. І саме мене Лейн змусить відповідати за гріхи предків. Немає більше нікого, на кому можна було б зірвати цю лють, і він це чудово усвідомлює. 

— Розвернися! — холодно, мов удар батога, наказує Мелена, підходячи зі спини. — Мені потрібно оглянути твої рани.

— Ти завжди любила наказувати, — тихо кидаю через плече. — І, як виявилось, сама бездоганно виконувала чужі накази. Раніше я вважав, що так проявляється твоя внутрішня сила, та насправді це була лише жалюгідна імітація.