Розділ 45. Спіймана на гарячому

Даріус

 Задихаюся від неконтрольованої люті. Лейн продумав усе до найменших дрібниць. Він не збирається випускати мене живим. Нехай я, але хлопець тут ні до чого.  Мені по-справжньому шкода малого. Він не заслуговує на таку смерть. Я далеко не святий, але дітей ніколи не кривдив. Невже Лейн так низько впав? Здається він схожий на Елеазара більше, ніж сам про це здогадується. У них обох чудово виходить кривдити невинних. Або ж йому про Ленні нічого невідомо, як і про те, що смерть його сестри тут, наче на повторі. Він досі вважає, що Делію вбив мій батько. Цілком ймовірно, що у всьому цьому може бути замішана його таємнича відьма, яка веде подвійну гру. От тільки для чого їй це? Чому я це бачу, в не Лейна?

— Ми повертаємось до погреба, — хапаю хлопця за плече. — Швидше, інакше ці істоти роздеруть нас прямо тут.

 Ще одна пекельна ніч у підвалі під супровід голосів минулого в сукупності із загрозливим карканням й спробами дістатись до нас. Ми знесилені до краю. Сили покидають моє тіло, голод стає нестерпним. Якщо я не скуштую тутешньої «курятини», яка зараз полює на нас — завтра я просто не зможу підвестися. Хлопчик на силу засинає. І я навіть не знаю добре це чи погано. Як же він сюди потрапив? 

 Заплющую очі, провалюючись у важке, гарячкове марення. І раптом крізь цей морок пробивається такий знайомий, такий вже рідний голос.

— Даріусе... Даріусе, прокинься!

«Я божеволію, — проноситься думка в гарячці. — Це агонія. Якщо я помру, хлопець залишиться тут один».

— Даріусе, благаю! Ти повинен розплющити очі! — голос стає чіткішим, ближчим.

 Зусиллям волі розплющую повіки. Переді мною крізь напівтемряву справді промальовується силует Аделі. Я важко дихаю, не вірячи своїм очам. 

— Що вони з тобою зробили? На твоєму тілі живого місця немає! — прикриває обличчя руками, намагаючись приховати жах і сльози від побаченого. У ще більш жалюгідному стані вона мене точно не бачила.

— Я в нормі. Це не так страшно, як може здатися, на перший погляд.

— Брехун з тебе нікудишній. У мене обмаль часу, — шепоче, важко дихаючи, і вкладає мені в долоню щось холодне й металеве. — Ось, тримай, це тобі знадобиться. — Ключ. Я вкрала його у відьми й підслухала її розмову з Елеазаром. Вона говорила, що звідси є вихід. Двері, які можна відчинити цим ключем. Тобі необхідно просто знайти їх, щоб звільнитись! Я бачила, як Елеазар привіз Фабіана. Спробую з ним поговорити.

Мене пронизує гострий сором. Дивлюся на неї, стискаючи ключ у кулаці.

— Аделі... пробач мені. Пробач, що сумнівався в тобі, що так легко повірив у твою зраду. Фабіан розповів, що дав обіцянку допомогти Леї... допомогти нам. Ти ж знала, що допомогу отримають усі, крім тебе, і все одно пішла з ним!

— Елеазар запевняв, що допоможе з пошуками Алістера, — швидко говорить вона, ні на секунду не припиняючи озираючись. — Але якщо він дізнається, що я вкрала ключ... У нас ще буде час це обговорити, Даріусе.

— Будь обережна, — перериваю її, перехоплюючи тонке зап'ястя. — Все це надто небезпечно. Якщо Елеазар дізнається про твою зраду — тобі не жити. Я не хочу, щоб через мене постраждала ти. Я й так несу забагато смертей. Він тебе не ображає?

— Поки що він був надто зайнятий вами, — Аделі сумно посміхається і ніжно торкається моєї щоки. — Даріусе... Просто спробуй вижити. І ми неодмінно про все поговоримо.

— Я спробую.

— Я чула від Елеазара про Лею й Ленхарта... Мені так шкода, Даріусе, — в її очах блищать сльози.

— Ти не винна, — мої щелепи стискаються від люті при згадці про сестру. — А от для винних життя стане гіршим за смерть. Клята відьма відповість за все.

— Попалась, зрадниця! — раптом гримить над нами зневажливий, задоволений голос.

 Зі стіни, наче з самого повітря, виростає постать Лейна. Поруч із ним стоїть його відьма. Вона ховає обличчя під глибоким капюшоном. Невже боїться моєї помсти? Невже не вистачає сил, щоб подивитися мені в очі?! Знає, що побачить в них свою неминучу смерть. 

 Але в наступну секунду моє серце пропускає удар. Через мене під удар потрапила Аделі. Лейн ніколи цього не пробачить. Допомогти мені в його очах — це смертний вирок. І найжахливіше — я безсилий. Я знову нічого не можу вдіяти, як не зміг допомогти Леї та Ленхартові. Мій ворог завжди, на крок попереду!

 Переводжу свій погляд на Аделі. Її зелені очі сповнені жаху. Вона чудово розуміє, що з нею зроблять. Падати навколішки й благати Лейна про милосердя для неї — марно. Кожен, хто має до мене хоч якесь відношення, платить за це своєю кров'ю. Цей виродок знову б'є мене в найвразливіше місце, навіть не торкаючись фізично.

І тут мій погляд знову повертається до відьми. Всередині щось остаточно вибухає. Мені зриває дах від люті. З диким риком я кидаюся прямо на неї, готовий розірвати горлянку зубами, але Лейн миттєво перехоплює мене, злісно заламуючи руки й відкидаючи назад.

— Думаю, ти трохи поспішаєш, — знущально посміхається Лейн, тримаючи мене в залізній хватці. — Вона мені ще знадобиться. Та й ти... ти ще можеш змінити свою думку.

— Сумнівно, — плюю кров'ю йому під ноги. — Вона просто твоя ручна псина. Виконує будь-які накази, навіть якщо треба вбити невинних.