Розділ 44. Пережитий жах

Даріус

 Минає близько десяти хвилин перед тим, як тишу розриває глухий, моторошний звук. У стареньку шибку будинку з розгону врізається птах. Ленні здригається, його маленькі пальці миттєво впиваються в мій камзол. Цього я не очікував. Помилково вважав, що у цих стінах ми у відносній безпеці, сподівався, що вони залишаться зовні й тут нам не дошкулятимуть. Та всього передбачити я не в змозі.

— Все добре, малий. Вони сюди не потраплять, — намагаюся говорити впевнено, хоча сам в це не вірю. Будинок старий, ще один такий удар і вікно розіб'ється. — Посидь тут, я тільки гляну.

— Ні! Не йди! Я не хочу залишатись тут наодинці! — хлопчик у паніці огортає руками мою шию, пригортаючись так міцно, що мені стає важко дихати.

— Я ненадовго, я тебе тут не кину, обіцяю, — м’яко, але рішуче намагаюсь звільнитись із полону його крихітних, але вже таких сильних рук.

 Повільно підходжу до вікна. На склі помічаю павутину з тріщин. Кепські наші справи. Наступної секунди — черговий глухий удар, від якого навіть я здригаюсь. Скло витримує, але я встигаю розгледіти пернатого нападника. Мене пересмикує від огиди й подиву. Це не звичайні птахи, не такі, як були біля печери, в якій був ув'язненим Фейт. У цих не один дзьоб, як зазвичай, а цілий ряд трохи менших, але до біса гострих й міцних дзьобів, які створені, щоб шматувати живу плоть. 

 Ще один удар — і цей живий вихор увірветься всередину. Гарячково оглядаюся навкруги, шукаючи сховок, і погляд чіпляється за важке дерев’яне кільце на підлозі, яке я спочатку не помічав. Вхід у підвал. Миттєво підлітаю туди, тягну за ручку, і в цей самий момент від чергового удару ворона-камікадзе вікно за моєю спиною розлітається на друзки.

Зі свистом і кривавим клекотом тварюки влітають у кімнату.

— Ленні! — кричу, кидаючись до хлопця. Хапаю його за куртку, буквально волочу за собою до нашого сховку. Заштовхую його в темний отвір підвалу, закриваючи своїм тілом. Відчуваю різкий біль від першого удару у спину, після ще один і ще. Тіло пече, наче від розпеченого заліза, яке вилили мені на спину. Ряди гострих дзьобів виривають шматки мого одягу разом зі шкірою до м’яса. Пекучий біль розливається хребтом. Я гарчу, відмахуюся наосліп, але їх забагато. Насилу спускаюся слідом за Ленні й з гуркотом зачиняю за собою важкі дерев’яні двері.

 Темрява огортає нас повністю. Але ми не самі.  Я досі чую мерзенне лопотіння крил. Кілька пернатих монстрів встигають прослизнути за нами.

 Пам’ятаю, що перед тим, як зачинити за собою двері, помітив у кутку якесь знаряддя праці чи садовий інструмент. Рухаюся навмання, ведучи рукою по стіні, поки пальці не натикаються на холодний дерев'яний держак. Обмацуючи інструмент далі, зупиняюсь на думці, що у моїх руках зараз лопата. Саме те, що потрібно. Орієнтуюся на звук. Вони нападають першими, і це полегшує завдання.

 Спершу з шаленою люттю розганяю важкою лопатою повітря. Тварюки неймовірно швидкі. Але ось — глухий удар! Відчуваю, як перший птах зіштовхується з моїм знаряддям захисту і, наче тенісний м'ячик, відлітає в стіну, падаючи прямо мені на черевики. Не гаючи секунди, я з хрускотом наступаю на нього важкою підошвою. Стіни підвалу здригаються від мого важкого дихання, коли я в такий самий спосіб добиваю решту, щоправда, ці крилаті монстри встигають нанести мені ще декілька болісних ударів своїми дзьобами.

— Ленні, ти як? Тебе не поранили? — роблю спробу у цій темряві віднайти наляканого хлопчика.

— Їх більше немає? — відповідає тремтячим голосом запитанням на запитання.

— Немає, вони тобі не нашкодили? — прямую на його голос й сідаю поруч.

— Ні, але я хочу додому! — слова зриваються на плач.

— Знаю і ми щось неодмінно придумаємо, а коли ти повернешся, згадуватимеш це все як захопливу пригоду, якою не зможе похвалитись жоден із твоїх одноліток, — заспокійливо погладжую його по спині.

 Мій план спрацьовує. До світанку нас більше ніхто не турбує. Але кожна хвилина в цьому підвалі перетворюється на тортури. Голод випалює нутрощі, губи тріскаються від спраги, а рани на спині палають так, наче туди залили отруту. Нагорі — гробова тиша. Наче з першими променями сонця ці потвори просто випарувалися.

 Тільки під ранок Ленні, знесилений від плачу, засинає. Я ж залишаюся чатувати, стискаючи лопату липкими від крові руками. Світло, що ледь пробивається крізь трухляві дошки, трохи розсіює темряву. Оглядаюся й не вірю власним очам: прямо на землі насипом лежить картопля. Полегшення від того, що тепер хоча б не помремо від голоду на мить задурманює свідомість.

 Роблю крок до купи, простягаю руку і в ту ж секунду вся картопля просто тане в повітрі, залишаючи гіркий смак чергової поразки.

— Клята відьма... Подбала, щоб мені легко не було, — ричу собі під ніс, а в горлі клекоче лють навпіл із болем. — Нічого. Якщо доведеться, їжею стануть твої власні пташки.

 Дивлюся на себе. Мої черевики й штани повністю просякли чорною, смердючою кров'ю цих пернатих тварюк. Так, розчавлювати їх ногами було далеко не найкращою ідеєю. Стіни теж у бризках. Сподіваюся, десь у цьому проклятому лісі є річка, бо аромат від мене зараз такий, що можна мертвих підіймати.

 Ближче до обіду, хоча час тут тягнеться, як гума, і визначити його точно неможливо, буджу малого. Нам треба йти. Сидіти й чекати, поки помремо від голоду в цьому підвалі — не мій варіант. Навіть якщо це персональна пастка, яку Лейн підготував спеціально для мене, я повинен шукати вихід. Можливо, ця відьма десь прорахувалася? Мені легше вірити в її помилку, ніж у нашу приреченість.