Розділ 43. Зграя

Даріус

 Як, чорт забирай, таке можливо?! Ми заходили сюди вдень, сонце стояло високо! У будинку провели від сили хвилин десять! А вийшли в ніч. 

 Намагаюся тримати обличчя, дихати рівно, щоб не налякати хлопчика ще дужче. Але варто мені бодай трохи опанувати себе, як простір вибухає новим жахіттям.

 Знову ці кляті птахи, які з'явились тоді, коли я знайшов останній камінь. Але цього разу все набагато гірше. Там, де пролітає ця чорна зграя, за ними не залишається нічого — лише абсолютна порожнеча. Вони буквально зжирають цей світ, шматок за шматочком, наче сарана, якій мало зелені, і яка вирішила зжерти саму реальність. Вони летять чітко в нашому напрямку. Якщо наблизяться — нам кінець. Треба негайно ховатися, але куди?! Навколо лише гола рівнина й цей єдиний, проклятий будинок.

— Даріусе! Що це там?! — Ленні починає плакати, тулячись до моїх ніг. — Мені страшно! Привиди хоч нас не чіпали, а ці птахи… їх так багато, вони летять сюди!

— Дякую, що підказав, а то я сліпий і не помітив, — огризаюся з нервовим сарказмом.

 Гарячково озираюся. Нам потрібна печера, підвал, бодай щось! Але вибору немає.

— Повертаємося в будинок! Живо! Сподіваюся, ці стіни витримають.

— Ні! Я туди не піду! — кричить хлопчик, упираючись ногами в землю. — Там кров! Там той страшний дядько в плащі! Я боюся!

— Послухай мене, малий! —  сідаю перед ним навколішки й хапаю за плечі, змушуючи подивитися мені в очі. — Як би тобі не було страшно, зараз там — наш єдиний шанс на порятунок. Згадай, що я тобі казав: ті примари з минулого нам нічого не зроблять. Вони — просто картинки. А от те, що летить на нас із неба — цілком реальне. І я не маю жодного бажання перевіряти, який у них апетит. Це не звичайні горобчики, яких ти бачив удома. Тому слухайся мене. Я тут старший, і живими ми звідси вийдемо тільки якщо ти робитимеш те, що я скажу. Зрозумів? Ти ж хочеш повернутись додому? Хочеш знову побачити своїх батьків?

 Ленні ковтає сльози й злякано киває:

— Гаразд… Тільки будь поряд. Будь ласка. Я так хочу додому… до мами й тата.

— Ти неодмінно до них повернешся. Головне — тримайся поруч. Ну, хіба що в тебе є кращий план? — вичікувально підіймаю брову. Малий мовчить. — От і чудово. Ти зробив правильний вибір.

 Легенько підштовхую його в спину до вхідних дверей.

 Варто нам удруге переступити поріг, як все знову повторюється. З'являється безтурботна, ще жива Делія. Знову стукіт у двері, сварка, падіння, кров…

 Хапаю Ленні, тягнучи в найтемніший куток кімнати й сідаю прямо на підлогу, притулившись спиною до стін. Чітко усвідомлюю, що застрягли тут на всю ніч. Попереду — нескінченний атракціон смерті й реальної небезпеки, яка чатує за цими стінами. Саджаю хлопчика собі на коліна й розвертаю його обличчям до стіни.

— Не дивись туди, — тихо шепочу йому на вухо. — Просто дивись на стіну і не повертайся, що б не почув.

 Ленні тремтить так, наче його б'є струмом. Міцно притискаю малого до себе, накриваючи його вуха долонями. Знаю, що повністю заглушити ці крики й удари не вдасться, але так принаймні трохи тихіше.

 Необхідно якось відвернути його увагу. Негайно. Але як? Я не знаю про що поговорити з дитиною, як себе з ним поводити. Доводиться робити те, що виходить у мене найкраще: імпровізувати.

— Ленні, — звертаюсь до хлопця, намагаючись, щоб мій голос звучав якомога спокійніше й впевненіше. — Розкажи мені про своїх батьків. Які вони? Ким працюють?

 Він здригається від звуку мого голосу, але чіпляється за цю розмову, як за рятівне коло.

— Моя мама… вона дуже красива, — тихо говорить, ледь не шепоче, наче боїться, що його почують примари. — Вона завжди допомагає людям. Навіть коли їй самій погано і потрібна допомога. А тата майже ніколи немає вдома. Мама через це постійно плаче й хвилюється. Я… я боюся, що вони скоро почнуть жити окремо.

 Прикушую язика. Чорт! Не цього очікував, коли намагався допомогти йому відволіктись. Ймовірно, у малого вдома також проблеми. Дорослі егоїсти думають, що діти нічого не розуміють, але вони навіть не здогадуються, як глибоко вони все бачать і пропускають крізь себе. Я також би не знав, якби не цей хлопчина, якби в самого було нормальне дитинство з люблячими батьками.

— Знаєш, Ленні… у дорослих часто бувають важкі періоди й розбіжності у поглядах на життя. Це нормально, — в голові мимоволі вимальовуються образи з власного дитинства. — Доросле життя набагато заплутаніше й важче, ніж здається. Але я впевнений в одному: саме зараз, коли ти зник, вони забули про всі образи й об'єдналися, щоб повернути тебе. Ти — найголовніше, що в них є. 

— Може… може без мене їм було б краще? — раптом видає таку страшну дорослу думку, що в мене все всередині перевертається. Я також часто ставив перед собою це запитання, тому мені знайоме те, що відчуває він.

— Навіть не смій так говорити! —  суворо перебиваю. — Це б просто розбило серце твоїй матері. Чуєш? Ніколи так не кажи. У мене з рідних залишилася тільки сестра. І знаєш що? Я б усе на світі віддав, усі скарби, просто щоб знати, що з нею все гаразд і їй нічого не загрожує.

— Це та дівчина, яку ти намагався наздогнати перед тим, як потрапив сюди? — Ленні трохи повертає голову.