Розділ 42. Відголос минулого

Даріус

 Зрештою обриси моторошного чоловіка набувають чіткості. На ньому важкий темний плащ із глибоким каптуром, який приховує обличчя. Він загрозливо височіє над бідолашною. Хіба не помічає, що вона вагітна? Як і у випадку з появою відьми в компанії Лейна з'являється вже добре знайоме відчуття, яке важко описати словами. Здається, наче раніше я вже зустрічався із цим чоловіком, наче відчув у ньому щось знайоме мені.

— Містере Арчер? — у її голосі бринить щире, по-дитячому наївне здивування, яке перегукується із моїм власним. Не важко здогадатися, що не очікувала його приходу, але впізнала коли підвела свій погляд вгору.

  Ціпенію від чергової несподіванки. Перші припущення того, що зараз відбувається у цій старій хатині вибудовуються у цілком логічний ланцюжок подій, які цьому передували. Вона щойно вимовила прізвище моєї родини. І це, мабуть, далеко не збіг.

 Чоловік повільно підносить руки до каптура, скидаючи його назад. Та я вже здогадуюсь, кого побачу, але коли тканина сповзає, моє серце пропускає удар. Подив подвоюється, переростаючи в шок. Це — не мій батько. Переді мною — Бальтазар Арчер — мій дід. А ця дівчина… якщо я, звісно, все правильно зрозумів, це Делія — сестра Лейна, через яку на мене відкрите полювання.

— Отже, Делія, — карбує слова Бальтазар. Його голос холодний, наче крига. — Не скажу, що радий знайомству, але ця зустріч була неминучою. Тобі ж відомо, що мій син уже заручений? Я не дозволю зруйнувати шлюб із впливовою дамою через якесь там тимчасове захоплення й байстрюка, якого ти носиш під своїм жебрацьким серцем.

— Як ви можете… як ви можете так говорити?! — Делія хапається за живіт, її очі повні сліз і розпачу. — Базіл кохає мене! А я кохаю його!

— Ти не отримаєш від нього ні гроша, — відрізає дід, злісно свердлячи її своїм презирливим поглядом.

— Я не претендую на ваші статки, чи навіть на місце у вашому маєтку! — зривається на крик, захищаючись. Та цей крик тільки видає її розпач. — Його кохання, турбота,  присутність у моєму житті — ось усе, що мені потрібно! У моєї дитини буде батько! Нам не потрібно від вас нічого! Жодні статки не дадуть нам того, що здатне подарувати справжнє кохання! 

— Ти погубиш мого сина, кляте дівчисько, — Бальтазар дістає з-під плаща важкий гаманець і жбурляє його на стіл. — Оцього вистачить, щоб ти під іншим іменем забралася якомога далі з Санхіллу, туди, де Базіл не зможе вас відшукати. Знайдеш собі якесь ремесло, придбаєш нове житло, де щасливо житимеш зі своїм байстрюком, а моєму синові скажеш, що ніколи не кохала. Скажеш, що була з ним лише через гроші. І ти зробиш все, щоб ніхто ніколи не дізнається чий він син! Якщо справді кохаєш його, не створюй йому проблем, не псуй життя.

— Вимітайтесь… — підводиться, шепочучи Делія, а тоді з криком згрібає гроші й кидає йому в обличчя: — Вимітайтесь і забудьте сюди дорогу! Я ніколи так не вчиню з Базілом. Він очікує народження нашого сина! Ви не можете вирішувати замість нього. 

— Ах ти ж невдячне щеня! — Бальтазар різко хапає її за плечі й з силою штовхає геть. Делія перечіпається через ніжку стільця, втрачає рівновагу і з глухим гуркотом падає, вдаряючись потилицею об гострий кут старенької скрині.

 Все навкруги стихає, наче хтось вимикає звук. Тонка цівка яскраво-червоної крові швидко стікає від її голови по світлих дошках підлоги. Вона непритомна.

— Що ти накоїв?! — кричу в порожнечу, зриваючи голос, забуваючи, що я лише глядач у цьому клятому кіно минулого. — Допоможи їй! Старий ти виродок, допоможи їй! — повторюю знову й знову, але Бальтазар мене не чує. Ба більше, йому байдуже. Він дивиться на нерухоме тіло дівчини без жодного жалю. Мабуть, у його хворому мозку щойно визрів ідеальний план: якщо вона помре, проблема вирішиться сама собою. Та йому невідомо до яких наслідків приведе цей ганебний вчинок. Сьогодні він власноруч ув'язнив мене на триста років й запустив ланцюг незворотних подій, які раз і назавжди скалічили стільки невинних життів. Я завжди вважав, що холоднокровність батько успадкував від нього і зараз все більше в цьому переконуюся. В пам'яті спливають слова Леї, які ранять гірше, ніж гостре лезо ката: “Виявляється, ти схожий на нашого батька куди більше, ніж тобі б самому хотілося!”

 Він спокійно підсуває стілець, сідає і холоднокровно спостерігає, як з Делії витікає життя. Минає кілька хвилин. Старий дивиться на кишеньковий годинник, ховає його, підводиться і прямує до виходу. Смерть дівчини — тепер лише питання часу.

 Але біля самих дверей він натикається на мого батька. Молодий Базіл, захеканий, збентежений, забігає всередину. Погляд на батька, погляд на підлогу — і він усе розуміє.

— Навіщо?.. Навіщо ти це зробив?! — Базіл падає біля Делії на коліна, його голос зривається на хрипкий плач. Я ніколи не бачив, щоб батько плакав, ніколи не бачив його настільки вразливим. 

— Ти сам у всьому винен, — крижаним тоном кидає Бальтазар з порога. — Я наказував тобі владнати це питання, а ти збирався втекти з цією злидаркою. Дякуй, що я не зрікся тебе. Те, що сталося — найкраще для усіх нас.

— Деліє, кохана, благаю, отямся! Прокинься! — Базіл затискає рану руками, але кров просочується крізь пальці. — Мені так шкода… Я не хотів, я не знав! Ти — монстр!

 Бальтазар лише презирливо скривлюється. Кохання сина для нього — це просто дефект, слабкість, яку треба випалити. Він виходить, з гуркотом зачиняючи за собою двері.