Розділ 41. Ленні

— Леє, зачекай, вислухай мене, будь ласка! Я знаю, що винен і мені ніколи не загладити своєї провини, та мені потрібно знати, що у тебе все добре, — кричу їй вслід і помічаю Ленхарта, який з'являється нізвідки й бере її за руку. Вони  мовчки крокують уже удвох стежкою між дерев, але мені чомусь не вдається їх наздогнати. Їх силуети зникають в тумані. Він безжально пожирає їх обриси, наче насміхається над марними спробами привернути їх увагу.

 Повільно розплющую очі й разом зі світлом, яке боляче подразнює зіниці, повертаються останні спогади й приходить жахливе усвідомлення з яким аж ніяк не хочеться миритись. Все здається моторошним сном, від якого щойно прокинувся.

— Ні, ні, ні… Мені все це примарилось! Лея жива, по-іншому бути не може. Це все брехня, чергова спроба змусити мене повірити, — мозок опирається, не готовий прийняти правду, та серце знає напевно. Я бачив, бачив все. Відьма…!!! Бісова відьма!!! — мене охоплює така лють, що я готовий стіни знести голими руками. Знову клята магія. Моя люба сестричка вже неодноразово була на межі смерті, та доля залишалась до неї прихильною, якщо, звісно, це можна так назвати. Нехай і цього разу очі мене підведуть. В голові знову й знову лунає її голос: Я тобі ніколи не пробачу!

— Це все несправжнє, окрім мене звісно, — лунає поблизу зовсім ще дитячий голос.

 Розвертаюсь на звук й не одразу помічаю на дереві хлопчину років семи-восьми, не більше, із темним хвилястим волоссям. Намагаюсь взяти себе в руки, щоб не налякати малого. Не варто завчасно хоронити сестру. Лейн не позбувся б такого серйозного важеля впливу на мене. Йому відомо, що я погоджуюсь на будь-які його умови, тільки б вберегти їй життя. Та зрештою, у нього також була сестра. Щось людське в ньому повинно було ще залишитись.

— Звідки ти тут? І де ми загалом? Чому стверджуєш, що тільки ти тут реальний?

— Бо так воно і є. Я не повинен тут бути, та повернутись додому не вдається. Ймовірно, цього разу я зайшов надто далеко. Батько розсердиться.

— Не підкажеш мені, що це за місце?

— Важко сказати. До сьогоднішньої ночі мені завжди вдавалось повернутись. Я гуляв, спостерігав за дивними людьми, розважався, грався з місцевими дітлахами. Та сьогодні все змінилось. Я не там, куди повинен був потрапити. Тут немає містечка, немає живих, окрім тебе, немає знайомих вуличок, палацу. Це так схоже на сон, але прокинутись ніяк не вдається. Мене лякає той моторошний будинок з привидами, — вказує на єдину будівлю поблизу.

— Звідки ти взяв, що там мешкають примари? Це просто старенький будинок. Всі діти бояться привидів, та правда в тому, що у світі існують куди більш страшні істоти. І вони реальніші за твоїх привидів.

— Я вже встиг їх побачити. Вони зовсім не схожі на усіх тих людей, які зустрічались мені напередодні. Навіть не схожі на ті силуети, які ти намагався наздогнати. Вони — інші. Мені жаско туди повертатись, та коли звідти утікав, дещо загубив.

— У тебе є ім'я? — повільно підводжусь на рівні ноги.

— Я — Ленні.

— Та невже? — змушує відкинути розглядання невідомої місцевості, відвертаючи усю увагу на себе. — Як звучить твоє повне ім'я?

— Ленхарт.

Значить, Ленхарт. У тебе є брати?

— Ні, я один.

 Це вже добре, бо мені починає здаватись, що я геть збожеволів. Значить, це звичайний збіг, й нічого спільного із відомим мені Ленхартом цей хлопчина не має.

— Ти допоможеш мені повернутись додому? — приголомшує наступним своїм по-дитячому наївним запитанням. Як я можу йому допомогти, коли й сам не знаю куди мене занесло цього разу.

— А де твій дім?

— Я не знаю. Спочатку знайти дорогу додому було нескладно, та все змінилось. Тепер я наче у пастці. Ти ж дорослий, ти повинен знати, як звідси вибратись, — викликає у мене нервовий смішок.

 Дорослий... Тільки щоб знайти вихід, потрібно хоча б розуміти, де ти знаходишся і як сюди потрапив, а я поки уявлення не маю, — подумки бурмочу, намагаючись в усьому розібратися.

 Насправді в мене є припущення, яке здається зараз найбільш доречним. Ймовірно, що Лейн мене прикінчив і я вже мертвий, та казати таке малому, не впевнившись — неправильно. Якщо я мертвий, значить, він також. Можливий й інший варіант: це і є моя нова домівка до кінця моїх днів, от тільки до чого тут хлопець і як він сюди потрапив? Та й зрештою, чи говорить правду? Він може бути підісланим Лейном. Хоч поки що важко сказати, для чого саме. Не схоже, що малий бреше, та стверджувати напевно не слід. Він може бути хорошим актором, або ж тією самою відьмою Лейна з невинним дитячим обличчям, яка тепер номер один у моєму списку жертв. Якщо це так, то я щасливий, що на місці зможу її провчити й вибити із неї усю її погану магію.

— Мої рідні будуть хвилюватись. Таке зі мною вперше, — засмучується малий, коли усвідомлює, що я йому не допоможу. І знову ж — аж надто правдоподібно. Буду чекати, коли десь помилиться й видасть справжнього себе.

— Що ти мав на увазі, коли казав, що все, окрім тебе, несправжнє? І чому ти впевнений, що в тому будинку мешкають примари?

— Те, що ти бачив. Це просто фантомні образи, я часто їх бачу, тому здатен відрізнити від живих. Всі попередні рази, коли батьки вкладали мене спати, а спати я ще не хотів, влаштовував для себе невеличкі захопливі подорожі. Так випадково натрапив на Санхілл, навіть тебе зустрічав. Ти ж Даріус? — приголомшує наступним запитанням.