Розділ 40. Старі рахунки

Даріус

 Лейн вкотре повільно переводить погляд на зрадника, який досі випробовує його терпіння на міцність й опустивши голову стовбичить неподалік. Знаючи так званого короля особисто, на місці лікаря я б скористався порадою й зникнув, поки той не передумав. 

— Ти досі тут? Хіба я не наказав зникнути? Хоча, якщо добре все обдумати, у мене виникає ще одне надзвичайно важливе запитання: Чому той, хто особисто обіцяв мені голову монстра, не повідомив одразу, як тільки він тут з’явився? Не підкажете, пане лікарю, чому так? Чому я повинен про це дізнаватись від твоїх односельців?

— Я... я просто не встиг, планував сьогодні це зробити, та ви мене випередили, — з острахом відповідає королю.

— Гаразд. Припустимо. А навіщо тоді було заліковувати його рани? Що цей виродок тобі пообіцяв?

— Нічого, — навіть не задумуючись відповідає. — Я просто хотів зробити Вашій Величності приємний сюрприз. Щоб ви особисто могли розпорядитися його долею й обрати ту страту, яку вважаєте гідною. 

— Дуже благородно з твого боку, — Лейн підходить ближче і з силою штовхає його носаком чобота в груди. — Але звучить як повне лайно. Впевнений, тут криється щось інше, і я неодмінно дізнаюся, що саме.

— Ти підписав смертний вирок не тільки для нас, а й прирік своє селище на знищення. Захотів статків, та натомість він відбере у тебе ще й те, що маєш, — з презирством випльовує Ленхарт в сторону лікаря.

 Зі слів Лейна зрозуміло, що він пообіцяв голову Ленхарта, та жодним словом не обмовився про наслідних принців, які зупинилися у його поселенні. Ймовірно, що Лейн не в курсі хто зараз у його руках. Нехай так буде й надалі. Поки що це — єдиний наш козир. Стосовно лікаря-зрадника, мені відомо, що він був проти того, щоб ми приводили сюди монстра. Ймовірно, це й спонукало його повідомити про це в королівстві. Так би мовити, однією стрілою двох зайців. І перед королем вислужитися й вберегти своїх односельців від можливих нападів звіра.

— Даріуса ти тут не знайдеш, навіть якщо спалиш усе село до тла, — не зупиняється Ленхарт, намагаючись відвернути увагу короля. — Він пішов. У нас стався конфлікт, ми посварилися, тож ми уявлення не маємо, куди його понесло, — звертається безпосередньо до короля.

— Та невже? — на його обличчі з’являється лукава посмішка. — І залишив свою любу сестру з тобою? Хлопче, я знаю вас обох занадто довго, щоб купитися на таку дешеву брехню. Даріус надто передбачуваний. 

 Усередині мене все стискається від люті. Мені імпонує, що Ленхарт, попри всю свою злість на мене, намагається виграти час. Він прекрасно розуміє: поки мене не знайшли, у нас залишається бодай крихітний, примарний козир. Шанс на порятунок. Хоча, я поняття не маю, що робити! Ситуація набуває загрозливого характеру.

 Роблю спробу підповзти ще ближче, за спини гвардійців, але в цей момент повітря навколо мене вибухає холодним фантомним болем. Якась невидима сила мертвим хватом чіпляється мені в комір, буквально висмикуючи зі сховку і з силою жбурляє вперед. Пролітаю кілька метрів і важко приземляюся на землю. Прямо до ніг Лейна.

— А ось власне й головний герой сьогоднішнього свята! — вигукує, заходячись тріумфальним сміхом. — А я вже, грішним ділом, подумав, що ти здохнеш у в'язниці з усвідомленням того, що не вберіг сестру. Але ні, ти виявився занадто живучим. І до біса везучим.

 Сплюнувши кров, насилу підводжусь на ліктях. Тільки тепер помічаю її. Позаду Лейна стоїть струнка, тендітна фігура, повністю схована під важким темним балахоном. Глибокий капюшон надійно закриває обличчя. Відьма… Ось звідки в Лейна ця абсолютна впевненість. Один тільки погляд на неї пробуджує в моїй підсвідомості якесь дивне, вже знайоме до болю відчуття. Воно липким жахом обплутує мої думки. 

— Отже, всі у зборі, — Лейн задоволено потирає долоні, розглядаючи нас як мисливець свої трофеї. — Зізнаюся чесно, ви змусили мене понервувати. Але тепер можна видихнути. На цьому місці все й закінчиться. Я більше не робитиму дурниць і не потягну вас до Санхіллу. Я хочу власноруч, власними очима переконатися, що ви подохли. І що більше жоден з вас ніколи не воскресне.

— Хлопці не мають до нас жодного стосунку! — зауважую, вказуючи поглядом на Фабіана й Фейта. Вони мали вижити за будь-яких обставин. Якщо нам із Леєю та Ленхартом суджено померти тут, нехай хоч вони залишаться живими, повернуть собі владу і провчать цього виродка, який привласнив тіло їхнього найгіршого ворога. — Відпусти їх! Вони просто опинилися не в той час і не в тому місці!

— Ти мене не зовсім зрозумів, Даріусе, — Лейн нахиляється до мене, і в його очах спалахує чисте, нерозбавлене божевілля. — Ти як раз таки повернешся зі мною. І вічно гнитимеш у своїй найтемнішій в'язниці — так, як і планувалося від самого початку. А от тут... тут я покінчу з Джоселін та Ленхартом. Вони ж так хотіли бути разом. Ну от, як у казці — помруть в один день. А з вашими новими друзями я розберуся вже в палаці, коли мої кати виб'ють із них, хто вони такі і якого біса допомагали державним зрадникам.

 Від цих слів кров холоне в жилах. Я знав на що він здатний. Цей негідник піде на все, щоб змусити мене страждати й жодні вмовляння на нього не подіють. Для нього я назавжди залишився сином вбивці його рідної сестри. І він зробить усе, щоб я відчув те саме пекло, яке колись пережив він.

— Ти ж розумієш, що цьому не буде кінця? — підіймаюсь з колін, дивлячись йому прямо в очі, намагаючись вкласти у свої слова всю ненависть, на яку тільки здатний. — Ми просто проживатимемо життя за життям, століття за століттям, полюючи один на одного! Нехай я згнию у твоїй в'язниці в цьому світі. Нехай! Але я неодмінно знайду тебе в наступному! Я — не мій батько, Лейне. Твоя помста марна. За мною ніхто не плакатиме. Батькові взагалі було байдуже до мене. Для нього я завжди був ніким. Як і Лея...