Розділ 39. Зрада

Даріус

 Йду навмання, аби тільки якомога далі від будинку, де вимушені були зупинитися. Мені життєво необхідно зараз побути наодинці, зашитися в якусь глушину й нарешті все добре обміркувати. Залишатися в селищі далі не має жодного сенсу. Лея дивиться на мене так, наче я — найгірше із її нічних жахіть і я не в праві її в цьому звинувачувати, адже вона має рацію. Минулий день й ніч були доволі непростими. Зрештою я сам у всьому винен. Вона не бажає мене бачити, тож про якесь сімейне возз'єднання найближчим часом годі й думати. Ймовірно що до усього вище сказаного слід ще й додати її розмову з Ленхартом напередодні. Щось мені підказує, що про мене він також не забув згадати. Якщо вона дізналась щось із нашого минулого, прощення мені не бачити, як прохолоди цього бісового спекотного дня.

 Зупиняюся на вершині пагорба, під тінню старого, розлогого дуба. Його могутнє гілля сховає мене від яскравого обіднього сонця, від якого вже нестерпно тисне у скронях. Хоча, кого я обманюю? Річ тут зовсім не в погоді. Зважаючи на події останніх днів, добре взагалі, що ця голова досі тримається на плечах, а не валяється десь під ногами у Лейна як кривавий трофей. Навкруги панує майже заповітна тиша — саме те, чого я так відчайдушно потребував. Хоча тиша — поняття відносне, адже звуки природи наповнюють її своїм своєрідним звучанням, яке допомагає хоч на хвилини забутись й залишити усі свої проблеми там внизу. 

 Повільно опускаюсь на траву, опершись спиною об шорстку кору стовбура. Звідси, з висоти, усе поселення переді мною як на долоні. Я неодмінно побачу якщо хтось надумає його покинути. 

 Груди стискає знайомий тупий біль. Мені невимовно прикро за Лею. Та зараз принаймні, вона в безпеці, поруч із Ленхартом. Як би мені не хотілося цього визнавати, але навіть повернувши свої сили, він ніколи не зашкодить їй. Чого аж ніяк не скажеш про мене й про становище Аделі...

 При згадці про неї серце починає битись частіше, наче намагається вирватись назовні. Я був шалено, до нестями розлючений на неї, поки не дізнався правду. Фабіан пообіцяв їм допомогу. Вона знала, що нам нічого не загрожує, і що Фабіан звільнить нас за першої ж ліпшої можливості. Тепер мені відверто, пекуче соромно за те, що я дозволив собі в ній засумніватись. Я, як ніхто інший, мав її зрозуміти! Аделі й мухи в житті не скривдить. Вона фізично не здатна спокійно дивитися, як катують інших. Шкода, що тільки зараз це так чітко усвідомлюю. 

 Я повинен загладити перед нею провину. Мушу витягти її звідти й розповісти про брата. Знаю, ця правда розірве їй серце, зробить нестерпно боляче, але вона їй необхідна. Щоб заспокоїти душу. Щоб припинити жити марними надіями. Якщо вона дозволить, я буду поруч. Допоможу їй пройти крізь це пекло й вистояти — так само як вона колись допомогла мені адаптуватися в цьому чужому світі, як тримала за руку, коли заходився від крику після нічних жахіть. Ця дівчина зробила для мене більше, ніж будь-хто за кілька століть, а я, ідіот, зрозумів це лише тепер, коли між нами стіна, і я навіть не можу їй про це сказати.

 Звісно, завалитися туди прямо зараз — самогубство. Один дурень уже намагався. Хоча гріх критикувати. Коли помічаю неподалік коня, що мирно щипає траву, ця шалена думка на мить спалахує і в моїй голові. Але ні. Напередодні ми з Фабіаном чітко домовилися зустрітися сьогодні ввечері, щоб обговорити наступний крок плану: звільнення Аделі та його повернення додому. Потрібно думати головою, а не діяти на емоціях. Я ж не Ленхарт.

І все йде за планом, поки мій погляд, що блукає селищем, раптом не наштовхується на те, від чого все всередині просто ціпеніє.

 Саме у цю мить туди впевнено прямує загін королівських воїнів. А попереду них, на чорному коні, їде Лейн власною персоною.

— Чорт! Чорт! Чорт! Як він нас знайшов?!

 Це не міг бути просто збіг. Не вірю я в те, що Його Величність раптом виявив бажання стати ближчим до свого народу і приїхав подивитися на селян. Ми вляпалися у величезні неприємності. Ймовірно нас зрадили. Хтось цинічно і підло здав йому наше місцеперебування.

 Паніка гарячою хвилею вдаряє в голову. Треба якось усіх попередити! Або, можливо, їх уже попередили й вони встигли заховалися. Різко підводжусь на рівні ноги, усвідомлюючи власну безпорадність. Якщо їх упіймають, я зараз нічого не зможу вдіяти. Мені залишається хіба що спостерігати звідси й молитися, щоб хатина виявилася порожньою, а мої друзі вже були далеко звідси. Та внутрішнє чуття зрадливо нашіптує, що це не так, що нам не може постійно таланити. 

 Мої сподівання на краще розсіюються, наче дим, коли із хатини виводять спочатку Фейта, а за ним Ленхарта й Лею. Фабіана виштовхують наступним й ставлять на коліна поряд з іншими. Схоже Лейн намагається відшукати ще й мене. Отже, він точно знав, кого саме тут знайде. Довіряти не можна нікому. Зрадником може виявитись будь-хто із селян. Можливо хтось здогадався, що Ленхарт той кого розшукує король за велику винагороду. Потрібно негайно щось придумати. Вони будуть живі рівно до того моменту поки не знайдуть мене. Лейн неодмінно захоче вбити їх у мене на очах. Водночас він не зможе привести їх у Санхілл, адже лорд Алістер для народу був страченим, а їх королева Джоселін раптово померла. Та якщо він прихопить принців із собою, не здогадуючись ким вони є насправді це може зіграти нам на руку. Минуло не так вже й багато часу. Люди все ще можуть їх пам'ятати. Очевидно, що у Фабіана там є прихильники, про яких Лейн навіть не здогадується. 

 Пересилюючи страх бути поміченим, обережно, наче тінь, спускаюся схилом нижче, ховаючись за кущами, щоб почути бодай слово. Воїни наполегливо обшукують кожен закуток, кожну убогу хатину, трощать двері. Вони шукають мене й ні перед чим не зупиняться, щоб виконати наказ свого короля.