Розділ 38. Коли минуле наздоганяє

Ленхарт

— Леє, пробач... Ми поводились як останні ідіоти, —  наздоганяю її вже на подвір'ї.

 Холодне нічне повітря б'є в обличчя, змушуючи залишки вампірського шаленства остаточно відступити. На секунду всі спогади, які раптово нахлинули на мене нищівною хвилею, стихають, поступаючись місцем дезорієнтації. Я озираюся навколо: незнайоме поселення, чужі будинки. Мене перевезли сюди, поки я був непритомним, замкненим у власному пеклі. Точного місця нашого перебування я просто не знаю, але зараз це не має жодного значення. Головне — вона. Жива. Охоплена болем, який завдав їй саме я.

— Краще й не опишеш, — Лея різко зупиняється, але не повертається до мене. Її плечі дрібно тремтять, і цей вигляд ранить мене сильніше, ніж куля в серце. — Ленхарте, я люблю тебе. Понад усе, в усіх можливих світах й за їх межами. Ти це знаєш! Та Даріус — мій брат. Мені боляче, розумієш? Нестерпно важко бачити, як ви ладні перегризти один одному горлянки за першої ж нагоди!

Вона нарешті розвертається, і в її очах, в кутиках яких виблискують сльози, бачу стільки відчаю, що мені хочеться зникнути, наче мене ніколи й не існувало.

— Для мене історія наче повторюється, — шепоче вона, підносячи тремтячу руку до горла, де під коміром сукні ховаються мої свіжі, криваві укуси. — Ти ж знаєш, як усе закінчилось минулого разу. Далеко не так, як ми хотіли, і не так, як бачили у власних мріях. Ви хоча б на мить про мене подумали?! Я пригадала не тільки вас… — далі пауза, яка здається нестерпно довгою, хоч насправді минає не більше кількох секунд. —  Я прокинулась з усвідомленням, що десь там, у минулому, залишився наш син. Наша дитина! Я не знаю, що робити із цими спогадами, як жити далі, коли я не можу припинити про це думати. Коли мені вкрай потрібна ваша підтримка, ви влаштовуєте дуелі. Це несправедливо, Ленхарте! Це — жорстоко!

 Кожне її слово б'є сильніше за кулаки. У моїх грудях, де серце вже три сотні років б'ється лише імітацією життя, спалахує справжній, людський біль.

— Мені так шкода... — мій голос хрипне, зривається. Я роблю крок до неї, але зупиняюсь, не наважуючись торкнутись. — Шкода, що мене не було поруч. Шкода, що я ніколи не бачив нашого сина, не зміг потримати його на руках, побачити його перші кроки, почути перше слово... Я зовсім нещодавно дізнався, що ти була вагітна. Які твої останні спогади про мене, Леє? 

Вона відводить погляд, і важке, задушливе мовчання стає відповіддю.

— Не змушуй мене це озвучувати, — ледь чутно шепоче, ковтаючи сльози. — Ти сам знаєш відповідь. Ти пам'ятаєш, яким ти був того дня. Та це не змінює мого ставлення до тебе зараз! Ким би ти не став, і хто б не вчинив це з тобою... тепер я готова прийняти цю твою сторону. Я не боюсь залишитись поруч, тільки не тепер.

— А я боюсь! — вигукую я, і в моєму голосі прорізається неприхований розпач. — Леє, я не готовий, щоб ти її приймала! Ти хоч усвідомлюєш, скільки невинних людей постраждало тоді й тепер? Немає жодних гарантій, що це не повториться, що звір усередині мене знову не прокинеться і я не нашкоджу тобі. Я ледь не вбив тебе кілька хвилин тому! Ледь не вбив тебе у минулому.

— Тепер мені байдуже, — вона робить крок назустріч, скорочуючи відстань між нами, і дивиться прямо в мої темні очі. — Я віднайшла тебе не для того, щоб знову втратити через твої страхи. Тоді, триста років тому, я злякалась. Злякалась того, на що ти перетворився, і дозволила Даріусу відправити мене на корабель. Але після того злощасного дня ані тебе, ані його більше не бачила. Від брата у мене залишився тільки клятий кулон, який я носила як нагадування про дім, а від тебе — найпрекрасніші спогади. Саме вони не дозволяли мені опустити руки в чужій країні. Спогади... і дитя.

 Слова про дитину остаточно вибивають ґрунт з-під моїх ніг. Лея пригадала не лише наше кохання, вона згадала хлопчика, про існування якого я дізнався зовсім нещодавно. Моя кров холоне від усвідомлення жахливої істини: Лея ж не знає всього. Вона не знає, що саме Даріус підлаштував моє перетворення на монстра. І вона не знає, що моя родина — мої брати — у відповідь ув'язнили Даріуса на довгі триста років, залишивши її, вагітну й безпорадну, абсолютно самотньою на іншому кінці світу.

 Якби вона дізналася, що наша ворожнеча вщент зруйнувала її життя, це вбило б її. Для неї все закінчилося тієї миті, як вона ступила на борт корабля, а для нас — пекло тільки починалося.

— У мене не було можливості розповісти тобі тоді, — Лея швидко витирає сльозу, що котиться по її блідій щоці. Згадка про нашу останню зустріч приносить їй видимий біль, адже тоді вона побачила мене в розпалі кривавого безумства. Якби Даріус не втрутився тоді, в Лондоні, я б розірвав її. — Навіть зважаючи на те, що нам не судилося бути разом, наше кохання втілилося в синові. Я назвала його на честь батька — Ленні.   Він був твоєю маленькою копією, Ленхарте. Ті самі очі, та сама посмішка... Він подарував мені сенс буття й допоміг пережити найскладніші моменти самотності. Я жила задля нього.

Вона хапається рукою за груди, наче їй не вистачає повітря.

— І я не знаю, як описати те, що відчуваю зараз. Це так складно, так боляче! Я пам'ятаю, як він ріс, як став дорослим чоловіком, як створив власну сім'ю... Та зараз я стою тут, з тобою, а він залишився десь там, у минулому. Я наче втратила його назавжди, але водночас серцем знаю, що це не так. Що його продовження є десь тут.

— Впевнений, що у нього все склалося добре, — тихо кажу я, і перед моїми очима постає обличчя Ніки.