Розділ 37. Все наче на повторі

Даріус

 Усвідомлюю, що проти мене щойно відбулась змова. Ймовірно саме Лея попросила Фабіана втрутитись, адже знала, що я її не підпущу до Ленхарте навіть на крок після того, як завдав їй шкоди напередодні. І вона не помилялась. Тому я дуже розлючений. Навіть попри усвідомлення того, що все вдалось, я не можу припинити прокручувати в голові миті, коли він залишає на її шкірі укус за укусом. Хіба кохання повинно приносити біль?! Як можна змусити себе забути обличчя тієї, яку кохав й кохаєш досі? Невже після усього цього вона йому пробачить й дозволить бути поруч? Все це просто не вкладається у моїй голові. 

— Відпусти мене! — злісно струшую руки Фабіана зі своїх плечей, коли все закінчується і його хват слабшає. — Що все це означає? Чому ти дозволив їй так ризикувати?!! — з гнівом розвертаюсь до нього обличчям, заглядаючи прямо в очі. Та я ладен зараз душу з нього витрясти й навіть високе походження йому не допоможе. Мною трясе від люті! Думка про те, що я знову міг втратити Лею автоматично робить його моїм ворогом. Та як він посмів утримувати мене, не дозволяючи зупинити це божевілля ще до початку!!! 

— Тому що цього б не дозволив ти. Всі ми ризикували, ризикуємо й ще неодноразово ризикуватимемо. Саме ризик тепер єдиний наш союзник, тим паче коли він виправданий. Нічого іншого в нас не залишилось! Ти сам знав на що нам доведеться піти, щоб допомогти твоєму другові. 

— Ти говорив інакше, коли це стосувалось твого брата! Чомусь не поспішав виводити його з печери, щоб не наражати на небезпеку. Ленхарт міг в лічені секунди осушити її до останньої краплі крові. І ми б нічого не змогли вдіяти. Це було б на твоїй совісті! Він на наших очах нівечив її тіло, наносив укус за укусом!!! — Обурення зростає разом із його зовсім не переконливими відповідями.

— Мені справді прикро, але я пообіцяв їй допомогти. Джоселін була впевнена в тому, що їй вдасться. Саме її кров виявилась ключовою в поверненні твого друга. Вона попросила не втручатись й зупинити тебе, коли спробуєш втрутитись ти. Я бачив на власні очі що було з ним від ковтка її крові, тому все здалось цілком логічним. Звісно, я навіть запитувати не хочу звідки вона про це дізналась, тому вважатимемо, що просто здогадалась.

— Просто здогадалась?!! Ти зараз серйозно?!! І тобі цього вистачило?!! Ось що я називаю “подвійні стандарти”, коли свого брата оберігаєш, а життя моєї сестри для тебе нічого не варте.

— Її запевнення звучали доволі переконливо, — тільки примножує моє бажання добряче йому вирізати. Та я вчасно стримуюсь, коли замислююсь над ситуацією в цілому.

— В цьому є логіка. Ось чому всього одна краплина її крові, яка потрапила у його тіло вирубила його, а з другою краплиною на нього нахлинули спогади й емоції, — різко змінюю гнів на милість, усвідомлюючи те, що до цього моменту не брав до уваги. — Тепер нам буде несолодко.

— Нам й до цього моменту було несолодко.

— От тільки тепер замість одного психа ми отримали одразу двох.

— Ти зараз про мого брата?

— Пробач, та тебе наразі не це повинно хвилювати. Вони нам можуть все ускладнити. 

— Не говори так про Фейта.

— Це правда і ти про це знаєш, просто сподіваєшся, що все повернеться на свої місця й твій брат вийде із цього стану якомога швидше, та це не так. Шлях буде довгим й виснажливим, можеш мені повірити. Єдині, хто нам зможуть допомогти це — Джоселін, яка стримуватиме Ленхарта від дурниць й вовчиця, якщо вона звісно виживе, — напівпошепки змушую подивитись на реальний стан речей, який очікує попереду. Не хочеться, щоб нас зараз почули. Хоча й сумніваюсь, що це можливо. Якщо Джоселін все пригадала, вони зараз нічого і нікого не чують. І усвідомлення його значущості для неї відверто бісить!

— З поверненням, — несміливо підходжу до Ленхарта з Джоселін псуючи їм щемливий момент. Мені не менше за нього хочеться обійняти свою Лею. 

— Ах, ти ж виродку! — не встигаю зреагувати, як отримую удар по обличчю й намагаюсь втримати рівновагу від різкого запаморочення. Цього я аж ніяк не очікував. — Навіщо ти збрехав мені, що Леї більше немає, що Джоселін нема. Ти знову все зіпсував. 

— Я взагалі то доклав чимало зусиль, щоб хоча б спробувати тебе повернути. Чого варте лиш вмовити самого кронпринца мені допомогти. Але дякувати не потрібно.

— Ти завжди все псуєш! 

— Це був твій свідомий вибір, ніхто тебе не змушував, тим паче я вважав що помираю.

— Краще б так і було! — шипить у відповідь.

— Ленхарте, він все ще мій брат, — стає на мій захист Лея.

— Жоден з нас не заслуговує на тебе, — переводить свій погляд на відмітини від укусів на її шкірі, які залишив напередодні й з яких досі сочиться кров. Важко не помітити, що не може собі за це пробачити — Ти потрапила в оточення монстрів і потрібно щось із цим робити! Мені прикро це говорити, та краще б ти й надалі бачила в нас лорда Дарія й Алістера. Тоді б не довелось жити з усвідомленням, що найбільшу небезпеку для тебе становлять саме рідні серцю…люди. 

— В тому, що вона пригадала тільки твоя провина. Не потрібно було її кусати. Невже можна забути обличчя тієї, яку кохаєш, а може це вже давно не кохання, а звичка.

— Стулися! Інакше я за себе не ручаюсь!

— Хоч спробуй поводитися як справжній чоловік й визнай, що те, що сталося з тобою може стати нам у пригоді в боротьбі з Лейном. Ось наш справжній ворог, котрий не дозволить нам нормально жити у цьому чи в іншому світі. Ось на кого повинна бути спрямована уся твоя лють. Зізнаюсь чесно, ти, наче скалка в дупі, але я тобі не ворог. Ми спробуємо все виправити. Ну наробив ти трохи хаосу в місті, та з ким не буває, та й для тебе це не вперше.