Розділ 36. Зруйнована стіна

Ленхарт

  Не знаю чому її слова знову й знову прокручуються у моїй голові й чому на все це так реагує чоловік із моїх видінь, який зараз стоїть переді мною, та впевнений тільки в одному — знати цього я не бажаю. Все всередині мене протестує. Я й справді повільно божеволію від усіх цих розбіжностей й загадок, які мене переслідують і які наполегливо ігнорую.

 На декілька секунд заплющую очі, щоб позбутись дивних відчуттів й намагаюсь думати тільки про кров, а коли їх розплющую, дівчина вже стоїть переді мною. Ймовірно першого разу їй було замало. Невже зовсім мене не боїться? Важко визначити сміливість це, чи відверта дурість. Мимоволі на моєму обличчі з'являється лукава посмішка. Я отримую насолоду від цієї гри. Вона навіть не уявляє кому кидає виклик. В таких іграх тільки один переможець і мова зараз не про неї.

— Я знаю, крихітко, що встромивши свої зуби у твою білосніжну шийку подарував тобі справжнє задоволення, якого ти ніколи раніше не відчувала. Ти, мабуть, за добавкою. Та боюсь, що цього разу тобі так не пощастить. Хоча навіщо брехати, мені байдуже чи не впадеш замертво у моїх руках. Цього разу доля може бути не такою прихильною. Та варто зізнатись, що така наполегливість підкуповує. Ще не зустрічав людей, які б так бажали смерті.

 Вона нічого не відповідає, тільки тихо схлипує і мене це дратує. Тільки чому? Чому так бісять її сльози? Вона — ніхто, звичайне марення, яке я намагаюсь кожного разу залити черговою порцією свіжої крові, заглушити молитвами й криками своїх жертв. Не дозволю їй все зіпсувати. Навіщо ця вистава? Для кого? 

— Ленхарте, мені так шкода. Я повинна була залишитись в Лондоні разом з тобою. Я просто була така налякана. Я досі бачу ту темряву у твоїх очах, коли ти накинувся на мене. Тоді я подумала, що втратила тебе назавжди. Та тепер я не покину тебе, навіть якщо мені знадобиться ціла вічність, щоб повернути тебе, — дратує кожне її слово, кожна сльоза, яка скочується засмученим обличчям. 

— Ти мене з кимось плутаєш, крихітко. Для мене ти всього тільки чергова порція свіжої крові, вечеря, яка сама до мене прийшла. Впевнений, що в моїх очах темряви ще більше, ніж у того про кого ти зараз говориш. І про Лондон вперше чую. Ймовірно ти помилилась. Темрява моїх очей стане твоїм жахіттям, останнім, що ти бачитимеш перед смертю.

— Тоді на, візьми стільки скільки забажаєш, — відгортає свої локони, оголюючи шию й повільно наближається до мене.

— Ні, Леє! — лунає голос так званого Даріуса.

— Даріусе, це мій вибір і я хочу, щоб ти його поважав.

— Який збіса вибір! Я щойно тебе повернув і не відпущу знову. Я так багато повинен тобі сказати. Ти не можеш все так закінчити, не можеш так зі мною вчинити. Знаю, що я винен перед тобою і готовий загладити свою провину, тільки не так. Не проси мене не втручатися, — напруження між ними зростає і я усвідомлюю, що він більше не дозволить їй наблизитись до мене навіть на крок. Готовий силоміць її звідси вивести. 

— Я знала, що ти не дозволиш. Пробач.

 Даріус робить крок до нас, та з'являється інший чоловік й хапає його ззаду, поки дівчина звільняє мені одну руку, — жага крові зростає разом із її незрозумілим бажанням негайної смерті. Все довкола стихає, коли грубо хапаю її звільненою рукою й впиваюсь у її груди зубами, спостерігаючи водночас зі спини за реакцією чоловіка. Не чую його криків, тільки бачу, як рухаються його вуста. Він чомусь до останньої миті сподівався, що я цього не зроблю. Наївний дурень! Це ж кров. Як можна від неї відмовитись з власного бажання? Це ж смішно! 

 Перші краплини її крові потрапляють мені до рота, обпікаючи до ран, та я не зупиняюсь, роблю перший ковток й починаю задихатись. Яка іронія, я начебто мертвий, а таке відчуття, наче не можу дихати, наче саме повітря повинне дарувати мені життя. Всі старі марення, які я намагався закопати глибоко в собі вмить підіймаються з глибин, виринають із крові, оживають перед очима. Напівпритомний знову хапаю дівчину, знову залишаю відмітину на її тілі, знову намагаюсь пити, та марно. Все тільки гірше! Все виринає назовні. Я нічого не розумію, в голові хаос із нескінченних образів. Горю живцем. Її кров мене вбиває, обпікає гірше за дощ й знерухомлює, обеззброює, наче сяйво місяця. Ненавиджу її, ненавиджу себе, ненавиджу увесь світ, в якому живемо. Не здавайся, — чи то кричу, чи шепочу сам собі. Звільни розум від зайвого, від непотрібних емоцій, від надокучливих образів. Здається, що серце, яке не повинно битись зараз вибухне. Невже я чую власне серцебиття. Хіба це нормально? Продовжую опиратись і все стихає, різко зупиняється, наче нічого цього й не відбувалось. І я нарешті розплющую очі, які виявляється увесь цей час були заплющеними. 

 Помічаю надію в очах дівчини, в очах чоловіків. Здається, що час зупиняється навколо нас. А в наступну мить вдається звільнити й іншу руку і не знаю чого вони від мене очікували, та я нестерпно голодний. Цей хаос тільки розігнав мій апетит, розпалив жагу і цього разу я вип'ю її до останньої краплини, осушу їх усіх! Нібито несміливо роблю крок до дівчини й різко хапаю її за волосся, притягуючи ще ближче, та як тільки мої вуста торкаються її шкіри, замість укусу, з невідомих навіть мені причин, залишаю легкий поцілунок. А далі яскравий спалах й наче сон перед очима з'являється озеро. Я його знаю, знаю місцевість, знаю дівчину поряд, знаю кожне наступне слово, яке вилетить з її вуст. Лея, моя Лея, а далі хвиля розчарування й провини завбільшки з хмарочос зносить мене з ніг, змиває усю кров невинних, яка тепер на моїй совісті, звільняє емоції, почуття, які я сам ув′язнив, від яких сам відмовився. Все це руйнує стіну між тим ким я був і ким став за власним бажанням. І серед усього цього хаосу відчуваю тепло її дотиків до моєї шкіри. Не одразу усвідомлюю, що стою, міцно пригорнутим до неї. Не наважуюсь обійняти у відповідь, не хочу бруднити її своїми дотиками, своїми руками, які вщент залиті кров′ю. Та я увесь потопаю у кривавому озері зі сліз, передсмертних молитов й криків.