Розділ 35. Згадати все

Даріус

 Незапланована поява Джоселін вже вкотре різко вибиває все повітря з моїх легень, наче удар по ребрах. Та цього разу небезпека для її життя в рази більша. Я повинен був це передбачити, як і повинен був стримувати свої емоції, щоб те, в що перетворився Ленхарт не використало її проти мене. Та пізно. Він знає, що вона мені дорога. Єдина надія на те, що його погляд на Джоселін приведе до тями й допоможе пригадати, як багато для нього значила. Тепер доведеться імпровізувати.

 Фабіан, котрий за всім спостерігає з даху також розгублюється, не очікуючи її появи. Вона повинна була залишатись з Фейтом, та вкотре вирішила по-своєму. Все-таки чимось ми з нею схожі. Щоправда, чомусь мені від цього зовсім не радісно. Гнів через те, що не послухалась в сукупності зі страхом за її життя беруть гору над усіма іншими емоціями й відчуттями. Кожна секунда очікування того, що Ленхарт нарешті отямиться й не заподіє їй шкоду перегукується із внутрішнім голосом, який пошепки переконує, що це було б надто просто. Я краще за інших знаю, що він зараз переживає.

 Чуда не стається. Обличчя Джоселін не допомагає. Ленхарт зайшов надто далеко і цьому доказ його безжальний вираз обличчя, зухвала посмішка на якому спрямована винятково мені, коли він грубо впивається своїми зубами у її шкіру. 

 Кидаюсь, щоб відтягнути його від Леї, та він падає біля її ніг швидше, ніж встигаю це зробити. Непритомніє, що аж ніяк не притаманно вампіру. Зовсім нічого не розумію, та радий, що все так обернулась і мені поки що не доведеться зробити з ним те, що я зробив із клятими воронами, які напали на неї. 

 Пригортаю Лею до себе, пропонуючи їй хустинку, щоб витерти кров на місці укусу. Від шоку бідолашна вся тремтить. 

— Чому ти знову не послухалась? Я повинен був це передбачити! Ти завжди так робила, завжди йшла мені наперекір. Та все буде добре, тобі нічого не загрожує, — ледь стримуюся, щоб не накричати на неї.

— Пробач, я думала, що….

— Побачивши тебе, він оговтається, — закінчую замість неї. — Знаю, я також на це сподівався, та всі наші сподівання пішли коту під хвіст, мені шкода.

— Тепер я стану такою як він? 

— Ні, не станеш. Для цього тобі довелось би померти, а він взяв тільки ковточок твоєї крові. Це також можна вважати чудом.

— Що з ним? — спрямовує свій погляд на непритомного Ленхарта.

— Я не знаю, та нам це тільки на руку. Ми зможемо забрати його поки він непритомний. Але коли тобі стане краще ми ще поговоримо про твою поведінку.

— Ти ж усвідомлюєш, що я все ще твоя королева?

— Водночас з кожним новим разом все більше переконуюсь, що ти ще й моя Лея, тому мені байдуже на усі ці титули. Королева не означає щаслива і мені це не подобається. Ми спробуємо все виправити, як я й обіцяв, а тепер нам потрібно встигнути повернутись, поки він не отямився. На нас очікує не надто приємне пробудження Ленхарта, що б з ним не трапилось від ковтка твоєї крові. Важко це визнавати, та ти нам таки спростила завдання, хоч і не так, як я планував. — Поки допомагаю Джоселін, з'являється вщент мокрий Фабіан.

— У вас все добре?

— Здається. Щоправда, поведінка королеви може довести до сказу, — за маскою сарказму намагаюсь приховати жах від усвідомлення того, як все могло закінчитись.

— З усією повагою до вас, міс Джоселін, та з ним важко не погодитись. Ваш вчинок міг дорого нам коштувати. 

— В цьому є й моя провина. Інколи мені краще тримати язика за зубами й не розкидатись сумнівними заявками про власні припущення. 

 У цю мить мене повинно було б насторожити її мовчання у відповідь, яке супроводжується відстороненим поглядом в нікуди, та я надто пізно його помічаю. Ледь встигаю її підхопити, коли несподівано непритомніє.

— Що з нею? — допомагає перенести її у сухе місце в цьому будинку Фабіан.

— Я не знаю, вона втратила не так багато крові, щоб це призвело до непритомності. 

 Усвідомлюю, що так не повинно бути, та не маю жодних пояснень. Сподіваюсь, вона просто перенервувала і це немає нічого спільного зі станом Ленхарта. Надто багато незрозумілого відбувається навколо нас. 

 Вже у поселенні, куди ми повертаємось із непритомним Ленхартом й Джоселін, Фабіан кличе свого лікаря, щоб оглянув дівчину, можливо в нього будуть пояснення чому у нас не виходить її розбудити. 

— Що з нею? — не витримую надто довгої паузи, поки лікар оглядає Джоселін. Його мовчання тільки дратує.

— Схоже вона просто спить. Пульс спокійний, дихання рівномірне, серцебиття в нормі.

— Тоді якого біса нам не вдається її розбудити? — кричу, хоч й усвідомлюю, що він зробив все, що міг. Я очікував на пояснення, а натомість знову нічого конкретного.

— Причини мені невідомі. У своїй практиці зустрічаюсь з таким вперше.

— Що порадити нам робити? — стримано цікавиться Фабіан.

— Чекати. Якщо стан дівчини не погіршиться вона повинна буде прокинутись.

— Що означає погіршиться? Ви ж щойно запевнили, що вона просто спить. Чи я щось упускаю? — вмить закипаю від його відповіді. 

— Повірте, я не менше вашого бажаю, щоб леді Джоселін якомога швидше прокинулась, та я — не всесильний. Інколи бувають випадки, які важко пояснити й це може бути одним із симптомів хвороби про яку мені нічого невідомо.