Розділ 34. Мисливець чи жертва?

Ленхарт

 Ненависть й лють до всього живого в цьому світі пожирає зсередини, пробуджуючи інстинкти мисливця, хижака, вбивці, затьмарюючи всі інші відчуття. Знаю, що повинно бути ще щось, інші емоції, хоч якісь спогади, та їх більше немає. Величезна чорна діра, яка утворилась на їх місці знищила все, що раніше могло там бути. Знаю, чи радше відчуваю, що дозволив їй це зробити й значить на це були серйозні причини. Знаю, що мав би відчувати ще щось, висушуючи чергову випадкову жертву, та окрім ейфорії немає більше нічого. Свіжа кров приправлена ненавистю й неприборканим  гнівом розтікається венами, насичує мої інстинкти й змушує бажати ще і ще. Цю прірву неможливо заповнити, скільки б крові я не випив. Здається всі мої органи, кожна клітинка тіла волають про добавку, корчаться в судомах. Все тіло тремтить від жаги, яка переповнює по вінця й рветься назовні знову й знову, оголюючи відчуття, які залишились. Ще… ще… ще… — без зупину вистукує порожнеча, в місці де повинно було битись серце. 

 Сила, яка бурлить у венах просить звільнення кожного разу, як помічаю нову жертву, веде мене туди, де все інше не має значення, тільки кров, тільки бажання задовольнити цю жагу, надіючись на полегшення, та його немає. Скільки б людей я не висушив, жага нікуди не дінеться. Вона — постійна супутниця мисливця. 

 Не пам'ятаю чи колись ненавидів сонце, день, світло, як почав ненавидіти тепер. Все це викликає огиду. Тільки темрява — справжня. Вона робить мене невидимим для чергових  жертв, невидимим для самого себе, даруючи тимчасове полегшення. Та разом із цим кожного разу, як очікую її приходу, мене доводять до божевілля нескінченні образи, які мимохідь виникають перед очима. Їх неможливо позбутись, неможливо запити черговою порцією крові. Вони, наче нав'язливі мухи, гудуть у голові, в моїй свідомості. 

 Нарешті вона приходить, окутує мене своїм саваном, даруючи свободу, а може це зовсім не свобода, а тільки тимчасова ілюзія, та мені байдуже я скористаюсь й цією ніччю, щоб вийти на полювання. Знаю, що у мене є справжній ворог, на якого потрібно вимістити усю свою лють, та зовсім не пам'ятаю його обличчя. І знову образи, знову чоловіки, жінки, які доводять до божевілля. Хапаюсь руками за голову й намагаюсь їх позбутись, прогнати із запаленої свідомості. Їх не повинно тут бути. Натомість закипаю ще більше й готовий вимістити свою роздратованість на першому зустрічному, ким би він чи вона не виявилась. Тіло знову горить, знову благає свіжої крові, нової жертви, намагаючись водночас в такий спосіб заглушити надокучливі марення.

 І знову перед очима якась бісова картина, обійми жінки, обличчя якої не здатен ідентифікувати, світловолосий чоловік, котрий їй щось шепоче, котрий з огидою й насмішкою дивиться прямо мені в очі. Це всього тільки один з образів, який чомусь ненавиджу дужче за інші. Саме його хочеться побачити серед власних трофеїв. Впевнений, що саме він і є моєю основною ціллю. І я відшукаю його, якщо він ще ходить по цій землі. Вб'ю кожного, хто спробує стати мені на заваді. 

 Пориви сильного вітру, які як виявилось передували грозі, жбурляють мені в обличчя перші краплі дощу і я кричу від різкого болю, намагаючись якомога швидше позбутись кислотної вологи, яка роз'їдає місця на шкірі куди потрапляє. Та руки, також починають палати, на шкірі утворюються криваві виразки. Схоже сьогодні полювання не буде і мені доведеться залишитись із ненависними видіннями сам на сам. Намагаюсь відшукати найближчий прихисток, щоб сховатись від дощу. Здається самі небеса бажають моєї смерті, бажають позбутись мисливця, котрий ладен осушити увесь цей клятий світ. 

 Знову нове марення… Знову жінка… Монстр, монстр, монстр…. — без упину звучить з її холодних вуст. Здається, що вона відлуння мого минулого, про яке я не хочу згадувати. Ніка… Ніка… Вероніка — наввипередки із небажанням щось згадувати шепіт у голові бореться за першість.

— Ні! Годі! — трясу головою, та не здатен позбутись її осудливого й водночас нажаханого погляду. — Не дивись так на мене! Зникни! — волаю в унісон з поривами вітру, звуками протягу, який гуляє в занедбаному покинутому будинку, де ховаюсь від дощу, та вона не зникає, вона продовжує дивиться, ні на секунду не відводить свого погляду, повільно вбиває, не прикладаючи жодних фізичних зусиль. Ненавиджу її, ненавиджу відчуття, які приходять разом із нею. Ці відчуття чужі, непотрібні, небажані. Нехай в мені й надалі залишається прірва, діра, в якій немає місця нічому іншому. — Зникни! — вкотре кричу в унісон з вітром й отримую відповідь:

— Як невиховано! — звучить голос позаду, або моє божевілля досягає свого піка й образи тепер здаються живими, справжніми, фізичними.

 Повільно розвертаюсь з надією, що не зустрінусь зі своїми мареннями наяву, та власними очима бачу чоловіка якого так бажав відшукати. Він повстав переді мною із плоті й крові. Всього тільки на секунду зосереджуюсь на відчуттях, ігноруючи його присутність й жагу роздерти його на шматки й відчуваю серцебиття, відчуваю кров.

— Ленхарте, я прийшов за тобою, хочеш ти цього, чи — ні, — звертається до мене незнайомим іменем.

 На моєму обличчі виникає усмішка. Зовсім не привітна, а божевільна, шалена, вбивча. Це наче попередження для нього, прелюдія перед нападом, яку він вирішує проігнорувати. І мені шкода. Шкода не його, а того, що відбирає в мене можливість сповна насолодитись процесом полювання, сповна задовольнити інстинкт мисливця. Кров набуває особливого смаку, коли вона приправлена страхом. А цей ідіот чомусь мене не боїться. І це його найбільша помилка. Ще мить і я зриваюсь зі свого місця й в лічені секунди з’являюсь поряд. Саме в цей момент з даху будівлі хтось збиває покрівлю й краплі дощу потрапляють на мою шкіру, змушуючи відступити.