Розділ 33. Фрея

Даріус

 Не встигаю зреагувати, як кулон виривають із моєї руки. Фрея, тримаючи його в зубах, починає бігти в невідомому для нас напрямі. Птахи різко збиваються в суцільну хмару й летять за нею, даючи нам спокій. В це важко повірити, та таким чином вона дарує нам шанс покинути прокляту печеру разом із Фейтом. От тільки чи захоче він йти без неї? Ми це прекрасно усвідомлюємо, тому вирішуємо поки що йому нічого не говорити. Інші два камені досі залишаються в нас. Можливо, якщо Фреї вдасться віднести його якомога далі, зв'язок між каменями втратиться й магія спаде повністю. Та стверджувати напевно було б надто легковажно. Завжди існує ймовірність, що ми щось упустили. 

 Коли галас птахів стихає повністю біля входу з'являється Джоселін в компанії Фейта. Хлопець неквапливо робить крок із печери й наче не вірить власним очам. Вперше в нього було зовсім мало часу, щоб це усвідомити, та зараз він намагається осягнути це сповна, повірити, що все це не чергове марення, а дійсність. Можна тільки уявити, що відчуває. Хоча чому уявити? Я відчував щось подібне, коли Ніка мене звільнила із проклятої картини. Відчуття нереальності усього, що з ним тепер відбуватиметься переслідуватиме знову й знову й від цього ніде дітись. Така висока ціна свободи. 

 Не очікуючи більше ані хвилини, повертаємось до коней, повільно спускаючись донизу. Здавалося б шлях вниз повинен бути куди легшим й безпечнішим, та все виявляється зовсім не так. Поодиноке каміння, на яке випадково ступаємо, висковзує й летить донизу, ускладнюючи повернення. Того що залишилось від знеболювальної мазі ледь вистачає, щоб просто не втратити здатність й бажання йти далі. Хочеться присісти на найближчий виступ й відмовитись продовжувати рух  разом з ними, та я дав обіцянку допомогти Ленхарту й Аделі. Це було навіть більше, ніж просто обіцянка, це — єдиний мій шанс все змінити, віднайти спокій для душі Леї, яка навіть в цьому світі потопає в наслідках моїх діянь, розплачується за мої ж гріхи. Хоча не впевнений, що їх усіх взагалі можливо спокутувати. Зараз намагаюсь приховувати від неї біль й не зводити свого погляду, допомагаючи безпечно подолати шлях.

 Пройшовши трохи далі, Фейт різко зупиняється, чим наводить страху на усіх нас більше, ніж повернення кровожерливих пернатих. Впевнений, що подумки кожен  вже встиг засумніватись чи, бува, прокляття не відновило свою силу. Коли нарешті усвідомлюємо в чому справа, легше не стає, адже ми помічаємо скривавлену сіру тінь попереду. Це — його Фрея. 

 Не вагаючись жодної секунди хлопець кидається до неї. Не хотілось, щоб все так закінчилось. Не оговтавшись від одного жахіття, малий одразу потрапляє в інше, та доля буває жорстокою. Для Фейта ця тварина була не просто вовчицею. Увесь цей час вона була єдиною, хто залишався поруч. Наші з Фабіаном погляди перекликаються й ми поспішаємо за ним. На щастя Фрея все ще важко дихає, тому, щоб змусити Фейта йти далі нам доводиться нести ще і її. Фабіан обіцяє брату, що якщо вона протримається до нашого повернення, то про неї подбає чудовий лікар. Намагаюсь зрозуміти куди подівся кулон, який вона у мене вирвала, та марно. Біля неї його вже не має. Ймовірно, їй все ж вдалось скинути його зі скелі. Це і врятувало їй життя й відігнало ошалілу зграю. Ціною ледь не власного життя ця тварина дала шанс нам усім. Вже вкотре переконуюсь, що інколи на таке не здатні навіть люди.

 Повернення займає в нас ще декілька годин, та нам все ж вдається відшукати коней й продовжити шлях додому вже верхи. Сильного фізичного полегшення я не відчуваю, адже рана боляче відзивається на кожен порух мого тіла, та морально я задоволений. Мені не довелось змінювати Фейта і водночас я заручився підтримкою Фабіана. Вийшло все навіть краще, ніж планувалось.

 Ближче до вечора ми вже входимо в поселення. Вовчиця все ще дихає. Ймовірно вона не звикла здаватись, навіть коли це боротьба із самою смертю. Фабіан одразу змушує лікаря оглянути Фрею й надати їй допомогу. Цим жестом доброї волі намагається повернути собі брата й він на правильному, хоч й непростому шляху. Звільнення виявилось замало. Попереду довгий і складний шлях відновлення й прийняття. Хлопець повинен дозволити собі розблокувати спогади й повернутись не тільки фізично, а й душевно. Стати знову тим Фейтом, яким його пам'ятає брат.

 Коли лікар приводить до ладу мої рани, вирішую вкотре навідатись до Фабіана, щоб нагадати, що допомагав не за дарма й очікую від нього того ж. Ленхарт й справді у повній дупі і якщо ми не поквапимось, може бути вже запізно. 

— Фабіане, нам необхідно якомога швидше обдумати наступний план дій. Чим довше ми зволікатимемо, тим менше ймовірність повернути мого друга. Якщо найкращі мисливці вже кинулись на його пошуки за винагороду, в нього залишилось обмаль часу. Він звісно сильний, та проти цілої армії професійних мисливців йому не встояти, — вже вкотре підіймаю цю розмову.

— Як тільки ми туди з'явимось, нас одразу впізнають й схоплять. Нехай народ вже змирився зі смертю справжніх спадкоємців трону, та Елеазар ніколи не забуде мого обличчя. А нам таки доведеться постати перед ним в ролі чергових мисливців й отримати дозвіл на безперешкодне полювання. 

— Сумніваюсь, що тобі слід турбуватись про те, що він тебе впізнає. Це більше загрожує мені, — доводиться відкрити йому одну з найбільших наших таємниць. Іншого вибору у мене просто нема.

— Звідки така впевненість? Це якось пов'язано з твоєю появою? Звісно я помітив, що він з якихось невідомих для мене причин поводився так, наче бачить ту кляту печеру вперше й не пам'ятає, що там повинен був сидіти саме я. Та все ж одна справа місце, а інша — обличчя ворога перед очима.