Розділ 32. Звільнення

Даріус

 Знаю, що Фабіану не сподобається те, що зараз запропоную, та це краще, ніж втрачати час, якого в нас обмаль, висиджуючись в печері з надією, що птахам набридне і вони полетять. Нам необхідно знати чи спало прокляття.

— Цього вистачить, щоб спробувати вивести Фейта із печери. Ми хоча б будемо знати чи подіяло, — зрештою озвучую власну думку стосовно того, як діяти далі.

— Я не дозволю йому вийти до оскаженілих птахів. Досить з нього жахіть. Ще не вистачало, щоб йому очі видзьобали.

— Вистачить всього кроку за межу печери. Птахи навіть не помітять його.

— Чекаємо до світанку. В нашій ситуації краще не поспішати. Хтозна-що ще відьма могла для нас вготовити. Необхідно краще все обдумати. Не хочу більше ризикувати братом. Ти також не можеш бути впевненим, що не буде нових неприємних сюрпризів. Якщо з нами щось трапиться, Фейт залишиться тут до скону, а я цього не допущу. Одного разу вже дозволив себе ув’язнити й от що з того вийшло, — подібну відповідь я й очікував, тому доводиться змиритись, адже мені знадобиться його допомога із Ленхартом й Аделі.

 Вночі, обпершись спиною до кам'яної стіни, прохолода якої допомагає трохи заспокоїти рану, потай спостерігаю за Фабіаном, котрий не зводить погляду зі сплячого Фейта. Хлопець скрутився прямісінько на землі біля своєї вовчиці, яка повернулась зовсім нещодавно з чергового полювання. Температурою свого тіла вона увесь цей час зігрівала холодними ночами бідолашного й допомагала йому вижити. Фрея замінила йому сім'ю, батька, матір і навіть старшого брата. Між ними міцний зв'язок і розірвати його вже не вийде. Фейт відчуватиме відповідальність за неї, коли вибереться. І здається Фабіан також це прекрасно усвідомлює. Схоже у принців тепер з'явиться домашній улюбленець, який навряд чи сподобається іншим мешканцям Санхілу. 

 Ще не встигаю розплющити очі від сну, як у вухах звучить пронизливий жіночий крик. В лічені секунди приймаю вертикальне положення й поспішаю до виходу. За мною, прихопивши свою рушницю біжить Фабіан. Голос добре знайомий, тому мене не зупинять навіть кровожерливі ворони. Вибігши на світло, мною заволодіває лють. Помічаю Лею, яка намагається відбитись від птахів. Біжу до неї, не очікуючи поки Фабіан вистрелить й голими руками хапаю птаха за птахом, скручуючи їхні шиї. Ці бісові створіння можуть нападати на мене, та я не дозволю їм атакувати її, щоб вона тут не робила. 

 Постріл звільняє Лею від нападу, та птахи далеко не відлітають.

— Джоселін, я ж просив тебе залишитись в селищі, — попри неприховане обурення в голосі, міцно її обіймаю. 

 Надія на те, що до світанку птахи щезнуть миттєво згасає. 

— Знаю, та я повинна була повідомити, що за голову Ленхарта король призначив величезну винагороду і на нього розпочалось справжнє полювання. Боюсь, що він довго не протримається.

— Вам краще повернутись до печери, — підбігає Фабіан, а коли ми розвертаємося, щоб повернутись, то помічаємо заціпенілого від зачудування Фейта вже за межами входу його в'язниці. Вперше за довгий проміжок часу хлопець знову має змогу відчути дотик сонячного проміння до власної шкіри. Цей момент повинен був стати для нього особливим, та загрозливе каркання змушує усіх нас повернутись, відбираючи у нього цю прекрасну мить. Головне, що збір артефактів допоміг.

 На обличчі Джоселін помічаю декілька подряпин і лють з новою силою заволодіває кожною клітинкою тіла.

— Що це щойно було? Птахи не повинні нападати на людей! — повторює слова Фабіана після зустрічі із воронами.

— Це не звичайні птахи й нам необхідно якось від них позбутись. Ти зробила велику помилку, коли сюди прийшла. І як ти взагалі нас знайшла? 

— Я бачила ваших коней, а після місце, навколо якого кружляли ворони. Вони тут повсюди. Це важко не помітити навіть з підніжжя. І це доволі дивно.

— Джоселін, ти могла травмуватись, заплутатися у сукні й зірватись вниз, — обурююсь, але не можу приховувати, що щасливий знову її побачити.

— Знаю, та я не хочу, щоб Ленхарта вбили. Він через мене став таким, — ніяково опускає свій погляд.

— Ти ні в чому не винна. Якщо в тому, що з ним сталося і є чиясь вина, то тільки моя. Саме я змусив повірити його у твою смерть, тому негайно припини звинувачувати себе. Тепер ми можемо вибратись звідси ніким не жертвуючи. Залишається тільки якось змусити птахів покинути це місце, або зробити так, щоб вони на нас не реагували. Джоселін, ти геній, — від несподіваного усвідомлення на радощах вже вдруге за останні кілька хвилин згрібаю її у свої обійми. Бідолашна нічого не розуміє, та головне, що саме розмова з нею підкинула одну ідею.

— З'явилась ідея? — цікавиться Фабіан, здогадуючись що ж так вплинуло на різку зміну настрою.

— Є одна. Цим пернатим тварюкам потрібен камінь, чи не так? Саме після того, як я стягнув його з дерева вони позлітались. Ми можемо спробувати спорудити таку пастку деінде і тоді вони змушені будуть охороняти камінь в тому місці, на яке ми їм вкажемо. 

— Ти хочеш використати це каміння в іншому місці? Це може спрацювати. Я піду з тобою і відганятиму їх пострілами. Надовго заряду рушниці не вистачить, тому слід поквапитись й шукати місце поблизу.

— Так і зробимо. Коли артефакти будуть не у нас, ми їм станемо нецікавими. Коли це все почалось й вони налетіли на мене, то намагались видерти камінь. Дамо їм те, чого вони хочуть і повернемось додому, де на нас очікують ще невідкладні справи. Фабіане, ти повинен допомогти врятувати мого друга, як і обіцяв. Сподіваюсь в нашій домовленості нічого не змінилось? Не забувай хто знайшов камені й подарував шанс твоєму брату. Нехай це не зовсім те, що ми планували, але свою частину угоди я, так би мовити, виконав. Тепер справа за тобою.