Розділ 31. Несподіванка

Даріус

— Що ти знайшов? — не вгаває Фабіан.

— Не стій, наче вкопаний, а берись до пошуків. Чи майбутньому королю не годиться бруднити руки? — демонструю йому свою знахідку. — По обидві сторони входу повинні бути аналогічні камінці. Щоправда, вони можуть бути де завгодно: закопані під землею або ж заховані в скалах, як цей. Будь дуже уважним, бо щось мені підказує, що наступні два буде знайти важче.

 Здається, до нього нарешті доходить для чого це все і принц без зволікань присідає навпочіпки біля правої сторони, обдивляючись скалу, а коли нічого не помічає, починає порпатись у ґрунті. На наше велике здивування, вовчиця, стає біля нього й своїми лапами допомагає копати. Увесь ґрунт з-під її лап летить прямісінько Фабіану в обличчя. 

— Схоже на відміну від твого брата, ти їй не подобаєшся, — ледь стримуючи сміх, обережно спускаюсь донизу, затискаючи рану, яка болить все дужче. 

 Роботи в нас чимало, та це дарує хоч крихітну, та все ж надію. Хочеться вірити, що мені не доведеться замінити Фейта і я матиму можливість знову побачити Лею, допомогли Ленхарту й Аделі. Це усвідомлення додає сил, які допомагають не зважати на біль й злегка скривавлені бинти. 

 Близько двадцяти хвилин Фабіан в компанії Фреї порпають ґрунт довкола й таки знаходять схожий на мій камінець. 

— Залишився останній, — із неприхованою радістю підбиваю підсумки проробленої нами роботи. Можливо вже завтра ми зможемо повернутись, а сьогодні хоча б покинемо це місце й до темряви будемо на пів шляху Санхілу.

 На жаль пошуки останнього артефакту залишаються безрезультатними й нас застає ніч. Ми перевернули абсолютно все, де можна було його сховати, та марно. Не могло ж бути все так просто. Вночі продовжувати пошуки не матиме ніякого сенсу, тому неохоче сходимось на думці, відкласти це до світанку. Отже, сьогодні нам доведеться тут заночувати. Щоправда, в тутешнє меню я б вніс певні зміни. Язик не повертається назвати “обіди” молодшого принца королівськими. Замість апетиту вони викликають хіба що приступи неконтрольованої нудоти. Зрештою й мій раціон раніше обмежувався тільки людською кров'ю. Тому не мені судити про особисті уподобання.

 Коли ми повертаємось до того місця, де вперше побачили Фейта, він уже взявся до тушки зайця й нам з Фабіаном коштувало величезних зусиль забрати її в нього, щоб він прямо перед нами не відкусив скривавлену голову й не почав ласувати цим винятковим делікатесом. Я не із гидливих, та навіть в мене подібне не вкладається в голові, що вже говорити про Фабіана. Одна справа, коли ти в подобі монстра і зовсім інша — бачити як рідна тобі людини від безвиході змушена була виживати подібним чином. Здається це тільки підсилило нестримне бажання принца помститись Елеазару. 

— Тепер ти не повинен їсти м'ясо сирим. Ми розведемо багаття, розпатраємо тушку й приготуємо нормального запеченого зайця. Обіцяю, що без тебе ми нікуди не поїдемо й тобі більше не доведеться знову переживати те, що ти вже пережив. Ми знайдемо той клятий камінець й повернемо свій дім. Так хотів би наш батько, — Фабіан вкотре робить спробу привести до тями брата, змушуючи його пробудити спогади. Та поки що хлопець продовжує триматися осторонь й сприймає усі наші запевнення з неприхованою недовірою.

 Після імпровізованої вечері із заячої тушки й провіанту взятого в дорогу, виходжу із печери, щоб освіжити голову й подихати свіжим повітрям. Мазь, яку мені дав лікар майже закінчилась, тому доводиться терпіти біль й залишити трохи на зворотну дорогу. Сьогодні саме повня. Світла місяця достатньо, щоб непогано освітити територію навколо нашого тимчасового укриття. Вкотре тиняюсь туди-сюди в надії знайти хоч натяк на розташування останнього каменю. Й навіть думати не хочу, що його знахідка може нічого нам не дати. 

 Перш ніж повернутись до принців, помічаю дещо цікаве. Ще зовсім нещодавно ненавидів повні, та в цьому світі вони мені починають подобатись.

 Сяйво повного місяця, потрапляючи на дерево біля печери, наче відбивається від якоїсь гладкої блискучої поверхні. Поспішаю до того місця й на одній із гілок знаходжу кулон із такого ж каменю, які нам сьогодні вдалось відшукати. Намагаюсь все проаналізувати й приходжу до висновку, що це і є третій артефакт. Не дивно, що ми його не знайшли раніше. Ані в землі, ані в скалі його не було. Увесь цей час він бовтався у нас під носом, ховаючись в листі дерева, на яке не звертав увагу до цього моменту. Мабуть, на це й був розрахунок відьми. Якщо хочеш щось сховати, постав це на видному місці. 

 Та моя радість згасає настільки ж миттєво, як і з’явилась, коли я стягую кулон із гілки. Дивний звук, який поступово наростає дозволяє усвідомити, що не варто було поспішати й все добре обдумати перед тим, як це робити. Вкотре за сьогодні, випробовуючи шви лікаря на міцність, а свій больовий поріг й організм в цілому на витривалість, різко зістрибую з дерева зі знахідкою в руках. Намагаюсь ідентифікувати дивний шум, який здається тільки наближається.

 Спочатку помічаю безліч чорних цяток в небі, а коли вони збільшуються й набувають знайомої форми, мені відверто стає смішно. Невже мене намагаються атакувати ворони? І що вони мені зроблять? Закаркають до півсмерті? Це ж просто зграя дурнуватих птахів. Варто визнати доволі велика й галаслива зграя. Увесь мій скептицизм вивітрюється, коли вони летять прямісінько на мене й своїми міцними дзьобами починають роздирати мою плоть, неодноразово повторюючи спробу відібрати ланцюжок із каменем. 

 Прикриваюсь руками, та їх все більше й більше. Я вже нічого не бачу перед собою окрім чорної хмари, яка шаленим вихором захоплює у свій полон, не дозволяючи ані сховатись за стінами печери, ані бодай чинити хоч якийсь опір. Прикриваю очі, тому зовсім нічого не бачу, тільки чую спочатку постріл після якого хмара із птахів розсіюється, а після хтось різко хапає мене за комір сорочки й тягне на себе. Розплющивши очі, розумію, що стовбичу на самому краю скелі. Ще б декілька секунд і мене було б вже не позбирати.