Розділ 30. Захисниця

Даріус

 Повільно прямую до хлопця й обережно присідаю навпочіпки поряд, щоб бути на його рівні. 

— Хлопче, послухай мене уважно, знаю, що ти зараз відчуваєш. Я був на твоєму місці й хочу допомогти. Ми не просто марення, не навіяні образи у твоїй голові. Ми — реальні. Можливо ти не пам'ятаєш поки що Фабіана, та він прийшов, щоб звільнити тебе, щоб вивести із темряви, яка пробралась у твоє тіло й заволоділа розумом. Знаю, що тобі важко довіритись, адже ти боїшся чергового розчарування, боїшся, що ми тобі тільки ввижаємось, та цього разу все буде по-іншому. Ти звільнишся й повернешся додому. Не дозволяй страху взяти гору й відібрати у тебе останню можливість. Гірше вже не буде. Це я тобі можу обіцяти. Не хочеться тягнути тебе силоміць, та залишити також не можемо. Ми подолали довгий шлях, щоб тебе відшукати й не повернемось з нічим. Ти потрібен Фабіанові не менше, ніж він — тобі, потрібен своєму народу, любов якого Елеазар підло у тебе відібрав. Не дозволяй йому перемогти. Він тільки цього й очікував. Впевнений, що ця печера за увесь цей час встигла тобі остогиднути й тобі не терпиться її покинути. 

 Спочатку всі мої спроби здаються марними. Хлопець продовжує ховати обличчя, та коли я вже втрачаю будь-яку надію й усвідомлюю, що доведеться примусово тягнути його з цієї клятої печери, він припиняє погойдуватись й забирає руки від голови. Та, як виявляється хвилиною пізніше, такий вплив на нього мають не мої слова, а загрозливе гарчання у нас за спинами.

 Не роблячи різких рухів, майже водночас з Фабіаном обережно повертаємося на звук, не знаючи чого очікувати далі. Перед нами стовбичить розсерджена вовчиця, яка готова будь-якої миті увігнати свої вишкірені ікла й пазурі у наші горлянки. Біля неї на землі лежить розпотрошена туша зайця. Фабіан намагається непомітно витягти кинджал, та в наступну хвилину біля тварини з'являється Фейт, загороджуючи її собою. Ось для кого вона принесла їжу. З подивом спрямовую свій погляд на не менш враженого ситуацією Фабіана. Тварина не чіпає його брата, а навпаки намагається захистити. Саме нас вважаючи загрозою.

— Фейте, ми не зашкодимо ані тобі, ані твоїй товаришці. Якщо хочеш, вона може піти з тобою. І якби ми були черговим маренням, хіба вона б нас помітила? — знову звертаюсь до хлопця. Користуючись моментом, вкотре вказую на деталі, які тільки підтверджують нашу фізичну присутність поряд.

— Ми нікуди не підемо! — вперше чуємо його голос. Навіть у такому стані в ньому відчувається впевненість. 

— Я не можу залишити тебе тут, — миттєво заперечує йому Фабіан.

— Вам доведеться. Мені ніколи не вибратись із цієї печери. Думаєте я не намагався? Фрея, — вказує на вовчицю поруч, — показала мені вихід, та перетнути його не вдається. Вам нічого не вдіяти. Якби не вона, я б не вижив. Фрея щодня приносить для мене їжу. Ця вовчиця — єдина, хто від самого початку стоїть між мною й смертю і я не дозволю їй нашкодити. 

— Ми спробуємо зняти прокляття, — без жодних сумнівів відповідаю хлопцеві, хоч й уявлення не маю як це зробити й чи накладене воно взагалі. — Тільки тобі доведеться попрохати свою подружку дозволити нам це зробити.

 Наче на підтвердження моїх слів, Фабіан забирає руку від кинджала.

 Фейт розвертається до тварини й щось шепоче їй на вухо, вчепившись руками в сіре хутро. Не знаю, як йому вдається, та вона трохи заспокоюється й відходить в сторону, дозволяючи нам нарешті видихнути. Як тільки Фабіан робить спробу наблизитись до брата, тварина знову вишкірює ікла. Він зупиняється й більше не випробовує її терпіння. Натомість повільно підходить до мене.

— Що робитимемо? Прокляття все ж накладене?

— Поки що не знаю, але планую довідатись. Для цього хлопець повинен піти з нами. Можливо його тільки змусили повірити, що звідси не вибратись. І нам необхідно це перевірити.

 Коли всі ми, включаючи вовчицю підповзаємо до виходу, щоб зрозуміти як діяти далі, Фейт різко зупиняється і далі не може ступити кроку. Поки що важко сказати чи причина в його голові, чи заважає прокляття, тому доводиться діяти навмання. Під загрозливе гарчання тварини, різко підхоплюю хлопця на руки й роблю спробу вийти назовні, та натикаюсь на якийсь невидимий бар'єр, наче попереду зачинені двері. А через декілька секунд якась чортова сила відкидає нас до найближчої стіни печери. Увесь удар я беру на себе, тому безслідно зникає бажання спробувати ще раз. Хлопець мав рацію. Бар'єр не просто перепона у його голові, а стримувальна магія. Це зовсім не те, на що сподівався. Звісно все сходиться, адже в моєму житті легко не буває. Не знаю чому я подумав, що зараз буде по-іншому.

— Ти геть з глузду з'їхав?! Тобі ж сказали, що Фейт не може звідси вийти, — кричить розгніваний моїми несподіваними діями Фабіан й намагається підійти до брата, та Фрея вкотре йому заважає.

— Пробач, Фейте, я змушений був переконатись, — відкашлюючись, підводжусь сам й допомагаю хлопцеві. Рана пульсує від різкого удару. Подібні перевірки явно не йдуть мені на користь.

 Після невдалої спроби вийти звідси разом із принцом, вже обережніше повторюю це самотужки. І мені вдається без жодних перешкод.

— Що робитимемо? Як це можна передати тобі? — без зайвих церемоній цікавиться Фабіан.

— Бачу, тобі не терпиться залишити тут саме мене.

— Ми ж домовлялись.

— Я не забув, просто обставини змінились. Нам доведеться шукати інший спосіб.