Розділ 29. Фейт

Даріус

 Нам доводиться зупинитись у підніжжі гори, де вирішуємо залишити коней й спробувати піднятись вище. Завдяки чудодійній мазі лікаря, яку він дав мені в дорогу, біль майже вщухла, щоправда, не знаю чи надовго. Сподіваюсь цього ефекту вистачить, щоб подолати необхідну відстань. Фабіан переконує, що саме в цьому місці повинна знаходитись пастка його брата, хоч, на перший погляд, все тут здається однаковим й жодного натяку на заглиблення в скалах. Усвідомлюю, що з таким пораненням як у мене буде доволі непросто видиратись нагору, та вибору у мене зовсім немає. Я вже твердо вирішив що повинен зробити. Ледь вмовив Джоселін залишитись у хатині, прохаючи її бути моєю запорукою виконання обіцянок Фабіана. Знаю, що він може мене надурити й тільки заводить у пастку, не будуючи планів мого звільнення. Та якщо є хоч найменший шанс допомогти ще й Аделі, я готовий піти на ризик. Краще нехай Джоселін запам'ятає мене таким. До благородного лицаря мені звісно далеко, та я роблю це з думкою, що Фабіан допоможе позбутись Елеазара й Джоселін більше не доведеться переховуватись. Швидше за все Елеазара вважає її мертвою, та я хочу знати, що вона зможе повернутись додому коли їй захочеться і це не грозитиме для неї смертю.

 Ми намагаємося відшукати найбільш вдалий маршрут. Фабіан не дурень й сам добре розуміє, що на надто крутий схил мені не вибратись. Він вдає, що знає куди йти, та насправді точного місця розташування йому невідомо. Ця клята печера може бути де завгодно. Зрештою мені це набридає і коли ми підкорюємо вершину, просто присідаю на виступ у скалі й всім своїм виглядом демонструю, що далі не маю жодних намірів продовжувати безрезультатно блукати горами в пошуках невідомо чого і невідомо де.

— У нас немає часу на відпочинок. Ми вже близько, — загрозливо нависає наді мною.

— Та невже? А мені чомусь здалось, що ти й гадки не маєш чи ми на правильному шляху, — з викликом спрямовую свій зухвалий погляд прямо йому в очі.

— Тобі тільки здалось. Мій брат точно тут і я не відступлю. Підводься! Досить розсиджуватись, — не здається й не розриває першим наш зоровий контакт, наче це не погляд, а протистояння й певною мірою все так і є.

— Я не зрушу з цього місця поки ти не визнаєш, що збився з дороги, а якщо ні, то будь більш переконливим, бо я тобі не вірю. 

— Він десь тут. 

— Десь тут? Так собі запевнення. Поглянь навкруги! Це наче шукати крихітний камінець на дні річки, — обурююсь ще більше.

— І що ти пропонуєш? Залишити все як є? Ти ж боровся й борешся за дорогих тобі людей навіть ризикуючи власним життям. Чому тоді не можеш зрозуміти мене? Фейт ще зовсім дитина. У нього все попереду. Я обіцяв його оберігати, а натомість дозволив Елеазару нас розлучити й прирік на страждання.

— В цьому ми з тобою схожі. Нести нещастя люблячим людям написано нам долею. Навіть не знаю чи можливо це змінити. Принаймні поки що всі мої спроби виявилися марними. 

— Все в наших руках. Я не готовий здатись на милість долі, — несподівано розриває нашу зорову дуель й спочатку уважно вдивляється кудись позаду мене, а після мовчки різко прямує в тому ж напрямку. 

 Підводжусь й прослідковую за ним до ще одного виступу, за яким  зникає, а коли йду слідом, помічаю заглиблення у скалі, схоже на вхід до замаскованої печери. Тільки він настільки крихітний, що доводиться повзти навкарачки. Сумніваюсь, що це саме те місце, та змінюю свою думку, коли вхід поступово збільшується і ми вже можемо випростатись у повний зріст. Фабіан запалює лампу, яку дістає із торбини. Схоже він таки мав рацію і знайшов те, що так відчайдушно шукав. От тільки замість того, щоб попрямувати далі він наче ціпеніє.

— Що не так? Хіба ти не повинен стрибати від щастя? Це ідеальне місце для ув'язнення. Сумніваюсь, що тут часто бувають гості. 

— А якщо все це марно? Якщо марний шлях, який ми подолали? Фейт може бути вже мертвим.

— Прокляття б не дозволило йому загинути. Я так розумію, що Елеазар прагнув не просто вашої смерті. Він хотів, щоб ви страждали. І найкраще — це випробування неволею. 

 Фабіан нарешті робить наступний крок і невдовзі ми виходимо у доволі просторій кам'яній залі з отвором у стелі, через який пробивається сонячне проміння, як єдине джерело освітлення. Впевнений, що вночі крізь нього можна побачити зорі. І це жахливо, зважаючи на усвідомлення, що це єдине, що пов'язує тебе із зовнішнім світом. 

 Бувши ув'язненим у картині, до появи в моєму житті Вероніки, таким орієнтиром для мене слугувало вікно у будинку, за яким весна змінювалась літом, літо — осінню,  осінь — зимою, а після зими знову поверталась весна і так нескінченних триста років. Щоправда, я міг слідкувати й за тим, що відбувалось у будинку, в якому знаходилась на ту мить картина. Я бачив, як свої життя проживали інші й заздрив їм, а у Фейта не було навіть такої можливості, тільки кляті зірки. Мені відомо, як нікому іншому, наскільки руйнівною може бути самотність й відчуття приреченості. Вони породжують монстрів, яких світ не бачив.

— Фейте! Це — Фабіан. Я прийшов за тобою, — напружений голос принца прорізує тишу й вириває мене із роздумів, та у відповідь жодного звуку. — Я не міг помилитись, відьма вказала на це місце, — з надією спрямовує свій погляд на мене.

— Ти впевнений, що їй можна довіряти? Зазвичай вони або говорять загадками, або намагаються заплутати.