Розділ 27. Пропозиція від якої неможливо відмовитись

Даріус

— Даріусе, — непомітно входить та, чий тремтячий від хвилювання голос я вже й не сподівався почути. 

 У це важко повірити, а ще важче прийняти той факт, що інколи навіть власним очам не   слід довіряти. Незнайомець говорив правду. Леї таки вдалось уникнути смерті. Одразу згадую Ленхарта, котрого також переконав, що ми знову її втратили й до яких наслідків це призвело. Схоже я приречений нести тільки нещастя, навіть якщо тепер цього не хочу й щиро намагаюсь не повторювати давніх помилок. Вони самі мене знаходять. Монстри завжди залишаються монстрами.

— Джоселін, — називаю її цим чужим для мене іменем, адже розумію, що саме воно в цьому світі й в цій реальності для неї рідне і дане з народження. Звісно для мене вона завжди залишиться Леєю — моєю єдиною люблячою сестричкою, яку я так намагався вберегти, не усвідомлюючи, що своєю надмірною опікою робив тільки гірше. — Мені важко повірити власним очам після того, як вони підвели мене вперше. Я думав, що втратив тебе назавжди. — Роблю спробу підвестись, та рана боляче відзивається на різкі рухи.   

— Обережніше, ти ще надто слабкий, — вмить з'являється біля ліжка на якому лежу, щоб зупинити й не дозволити швам розійтись. І мені до біса приємно, що їй не байдуже. Вона єдина, хто не зважаючи на мій непростий характер, знаходила в собі сили любити мене таким, яким я був. І зараз дивлячись на неї, не хочеться замислюватись над тим, що прояв її уваги — елементарна ввічливість. — Я також рада тебе бачити живим, — робить невелику паузу, наче збирається із силами, а після додає, опустивши погляд. — Що сталося з Ленхартом? Чому він не з тобою? Фабіан не поспішає мені розповідати що трапилось у палаці. Він обіцяв звільнити вас обох.

— Ви знайомі? Мені він не назвав свого імені. Ви зустрічались раніше? — вкотре поводжусь неправильно, ставлячи власні інтереси вище за неї. Я — бісів креатин! Тому одразу намагаюсь виправити ситуацію і спочатку відповісти на її запитання. — Стосовно Ленхарта, мені шкода, та боюсь, що його вже не повернути. Повір, я знаю про що говорю. Він перетнув межу після якої вороття вже немає. Не зміг прийняти той факт, що знову тебе втратив. Мені справді шкода, що все так закінчиться. В цій ситуації я щасливий, що для тебе ми залишаємось просто чужинцями й тобі не доведеться, як і йому переживати усі ці жахіття знову.

— Дивлюсь, ти ще той оптиміст, — до нас приєднується так званий Фабіан вже без свого чорного плаща. Біляві кучері звиваються навколо його доволі молодого обличчя. 

— Як невиховано підслуховувати чужі розмови. Я тобі звісно щиро вдячний за порятунок Джоселін, та не такий наївний, щоб повірити що в цьому ти не бачив власної вигоди. Та й із незнайомцем, який не відрекомендувався при зустрічі важко про щось домовлятись, а те, що ти саме для цього тут з'явився не маю жодних сумнівів. Тож…

— І справді, де ж були мої манери, я — Фабіан — справжній наступник престолу Санхілу, якого позбавили можливості замінити батька після смерті, — простягає руку для привітання, вкотре своєю неочікуваною відповіддю застаючи мене зненацька. — І я від тебе не приховував, що звільнив, очікуючи допомоги натомість. Так би мовити, послуга за послугу. Звісно королеві Джоселін я б не дозволив нашкодити в будь-якому випадку. Адже від самого початку вона призначалась мені, як основному спадкоємцю трону, а не клятому бастарду, який обманом зайняв місце, яке йому жодним чином не належить.

— Я не зовсім розумію про кого ти зараз говориш. Наскільки мені відомо, трон Санхілу належить королю Елеазару і якби він незаконно його зайняв при живому спадкоємцю, це б викликало хвилю обурення серед жителів королівства. 

— Знаю до чого ти ведеш. Та мій народ любив мого батька і вважав мене гідним його замінити у потрібний час. За період його правління Санхіл процвітав. 

— І де зараз твій батько?

— Він помер. І я впевнений, що до цього доклав руку сам Елеазар.

— І чому основний претендент на трон не завадив йому раніше? Що змушувало тебе скільки часу мовчати? З твоїх слів стає очевидним, що підтримка серед народу у тебе все ж була.

— Пастка, яку він організував для нас після того, як підлаштував кончину батька.

— Мені здалось, чи щойно ти сказав “нас”?

— Ні, тобі не здалось. Саме тому ти зараз тут, а не у в'язниці. Ти допоможеш мені звільнити брата.

— Отже, вас було двоє, не враховуючи самого Елеазара. Якимось дивом тобі вдалось звільнитись із пастки, а твоєму брату — ні й ти чомусь вирішив, що я зможу йому допомогти. Не підкажеш звідки такі висновки? Чи я щось упускаю? 

 Джоселін помітно хвилюється через мою манеру спілкування із Фабіаном. Як-не-як переді мною істинний король, а не самозванець. 

— Нам обом добре відомо, що ані ти, ані лорд Алістер не є ті, за кого себе намагаються видати. Як я вже говорив напередодні, справжній Алістер загинув на моїх очах, коли спробував мені допомогти, а Дарій — сидить у проклятій печері, яка була створена Елеазаром спеціально для мене. 

— Отже, Дарій допоміг тобі звільнитись, жертвуючи власним життям? Не думав, що благородність одна із його основних рис.

— У нього не було іншого вибору. Як тільки він натрапив на місце мого ув'язнення, прокляття перекинулось. Я намагався йому допомогти, та марно. Або я, або він. Та коли на цю ж печеру натрапив ти, я помітив одну важливу деталь. Прокляттю не вдалось підкорити тебе повністю. Ти все ще залишався при свідомості й боровся, чого не вдавалось навіть мені. Не знаю хто ти збіса такий, та твоя здатність може допомогти відшукати мого брата й звільнити його.