Розділ 24. Завжди на крок попереду

Даріус  

 Одразу підходжу й стаю попереду Джоселін, затуляючи її своїм закривавленим тілом. Звір із ще більшою завзятістю реагує на появу непроханих гостей і в цю мить мені найменше хочеться його стримувати. Якщо Лейн хоч на дюйм спробує наблизитись до неї, звір знатиме, що робити. Подумки намагаюсь переконати себе в тому, що в нас все ще залишається головний козир у цій боротьбі в особі Ленхарта, якого король повинен вважати мертвим, та мені невідомо що наш ворог встиг почути. Як тільки я над цим замислююсь, його разом з Аделі заводять слідом. Поряд із Лейном крокує моя копія із самовдоволеною посмішкою на обличчі. Я все ще не готовий змиритись із поразкою. Не зараз, коли відплатою може стати життя Джоселін, або Аделі. Завдяки прокляттю я сильний як ніколи й неодмінно цим скористаюсь. Вартових не так вже й багато. Це останній наш шанс. Мені звідси не вибратись, та я все ще можу допомогти їм.

— Бачу, ви, добряче постарались, щоб обвести мене навколо пальця. Та тут у нас ціла змова проти корони на чолі з самою королевою, — констатує Лейн, котрий аж занадто увійшов в роль короля. — Вітаю з поверненням з того світу, моя люба. Маєш доволі свіжий вигляд, як на мертву, — звертається безпосередньо до Джоселіл. — Невже ви вважали мене таким наївним й не далекоглядним, якщо думали, що я не стану все перевіряти. Я надто добре вас знаю, щоб не зауважити, що непритомність королеви підозріло вдало збіглося із моментом страти, який мені довелось упустити. Звісно смерть Джоселін мене таки шокувала, та згодом, добре все обдумавши я вирішив перевірити королівський склеп і тут все стало зрозумілим. Деякі сумніви все ще залишались, та побачивши лорда Алістера живим, кільце замкнулось.

— Елеазаре, це тільки моя провина. Я все влаштувала й змусила лорда Дарія й Алістера мені допомагати і за це готова понести покарання, — виходить з-за моєї спини Джоселін.

— Тссс. Ти свою долю вже визначила, — одразу зупиняє її, не даючи жодної можливості все пояснити.

— Ні, Лейне!  Джоселін не знає, що говорить! Ані вона, ані Аделі тут ні до чого. Це все тільки між нами і ти про це знаєш, — одразу заперечує Ленхарт й отримує добрячого стусана від воїна за звертання до владики без дозволу.

— Мене звуть Елеазар, король Елеазар, — наголошує на своєму титулі й безперечній владі над нами усіма. Йому не подобається те, як звертається до нього Ленхарт в присутності його людей. Ніхто навіть не здогадується хто він насправді і Лейн зробить все, щоб так було й надалі. Нарешті він отримав те, чого завжди хотів — владу.  — Ви не в тому становищі, щоб мені вказувати. Це все зайшло аж надто далеко. З вашою допомогою  чи власними діями, Джоселін підписала для себе смертний вирок і цього вже нічого не змінить.

— Ти її не отримаєш й нічого їй не зробиш! — шиплю у відповідь, відчуваючи, як прокляття заволодіває кожною клітинкою мого тіла. — Ленхарт має рацію, вони тут ні до чого. Хочеш мене, чи його — бери, а їх відпусти. Це просто безневинні жінки, які не повинні за нас розплачуватись. Хочеться вірити, що десь в тобі ще залишилась благородність, притаманна чоловікам нашої епохи.

— Це не просто жінки. Вони дорогі вашим серцям, а моя неприязнь до вас куди більша, за благородство, про яке ти говориш. Можливо раніше я й відпустив би їх, та не тепер. Для усіх інших Джоселін повинна залишатись мертвою, а леді Аделі проголошено моєю наступною королевою. Не хочеться, щоб мої піддані думали, буцімто їхнього короля ошукала сама королева й два недолугих лорди, а леді Аделі надала перевагу поневірянню світом над подарованою перевагою бути новою королевою.

— Тоді найкращим виходом для тебе буде відправити її із Санхілла, якомога далі від людських очей.

— Я так не думаю. Це надто ризиковано, тому ви не залишили для мене іншого вибору.

— Про який вибір ти зараз говориш?

 Його зловісна посмішка дозволяє зрозуміти, що щоб він не задумав, нам це не сподобається. Тому я дозволяю звірові взяти гору й боротись за життя Джоселін й Аделі. Та на мій превеликий подив, Лейн підштовхує в мою сторону справжнього лорда Дарія, з обличчя якого безслідно зникає недавня безтурботність й відображається щире здивування. До такого він виявився не готовим.

— Ваша величносте, що все це означає?  

— Як я й казав, ви дуже допомогли короні, лорде Дарію, тільки забув наголосити, що для вас ця допомога стане останньою. Ви залишитесь у цій печері. Вашу копію буде страчено, тому ви не можете розгулювати містом й продовжувати жити звичним для вас життям. Та й щоб забрати звідси самозванця, хтось повинен його замінити, — своєю відповіддю заганяє його в глухий кут. 

 Я ж цього бовдура попереджав, та він мене навіть слухати не захотів. Все не терпілось вислужитись перед королем от і має.

— Я позбувся прокляття. Тепер не можу знову стати монстром.

— Ви його й справді на деякий час позбулись, але в дечому таки помиляєтесь. Як тільки ваша нога знову ступила на зачаровану землю, ви, так би мовити, добровільно зголосились повернути прокляття, — тепер вже мені вибиває все повітря з легень, адже у мене більше нічого не залишається, щоб протистояти Лейну. 

— Ви ж обіцяли, що запечатаєте цей вхід із монстром. Я повинен був тільки показати дорогу.

— Я не брехав. Ми ж не дарма везли сюди каміння.

— Ви не можете так зі мною вчинити. Я завжди був вірний короні, — усвідомивши, що потрапив у власноруч розставлені сіті, обличчя Дарія вкривається багряними плямами.