Розділ 23. Повертаючись в минуле

Даріус

 Джоселін не зводить свого, до біса проникливого погляду із не найкращої версії мене. Тіло все ще судомить від імпульсів болю й тремтить в передчутті неминучої розмови. Я очікував цього моменту три сотні років. Мене закинуло бозна-куди й змусили побачити наслідки моїх рішень в минулому, які втілились у її теперішньому. Я чомусь повірив, що всі її невдачі й нещастя в цьому житті пов'язані зі мною і є відголосом того, що змусив її пережити, коли занапастив Ленхарта. Я був першим, хто просто наплював на її почуття, а тепер вищі сили намагаються провчити мене ціною її щастя, яскраво демонструючи, що кожен вчинок має свою ціну, яку інколи дуже важко платити.

— Тобі не слід тут залишатись. Зараз я справді небезпечний. Йому знадобиться твоя допомога з Аделі, — зрештою розпочинаю діалог першим, даючи їй можливість обирати: залишитись в невіданні, або зазирнути за завісу минулого, якщо вона цього забажає. Та знаючи Лею, більш ніж впевнений, що звідси й кроку не ступить поки не почує усієї правди.

— Чому ти такий впевнений, що я стану допомагати після того, що випадково підслухала? — продовжує тримати націлену на мене зброю і я зовсім не проти, зважаючи на обставини.

— Варто зізнатись, що мені подобається куди більше таке невимушене спілкування без зайвої офіційності. Дозволю собі також її відкинути. Звертання на ти мені більш звичне у спілкуванні із сестрою, — як завжди починаю із легкої провокації, щоб побачити як реагуватиме на слова про нашу спорідненість. — Тобі потрібні відповіді, інакше тут би не стояла. Зараз ти намагатимешся отримати їх від мене, а якщо не вийде, Алістер, тобто Ленхарт — єдиний, хто зможе зробити це замість мене. І ти це прекрасно розумієш.

— Лорде Дарію, ви надто добре мене знаєте. як на пересічну людину.

— Знаю навіть більше, ніж тобі цього хотілося б.

— Чому ти вважаєш, що мій брат? Я точно знаю, що була єдиною донькою в сім’ї.

— Можливо в цьому житті. Бо ти саме така, якою я тебе завжди пам'ятав. Це стосується не тільки зовнішності, а й внутрішніх якостей, які я встиг зауважити за цей короткий проміжок часу. Можливо я помиляюсь, та ти також відчуваєш щось таке, чого не можеш пояснити. Я побачив це в твоїх очах, коли прокинулась у склепі. Ти наче на якусь мить впізнала справжнього мене, впізнала свого брата. Я ніколи не забуду цей погляд. 

— Ти ж усвідомлюєш як безглуздо все це звучить. 

— Не хочу повторюватися, та ти б тут не стояла, якби це так безглуздо для тебе звучало. І повір мені, я бачив й переживав куди безглуздіші речі.

— Гаразд. Ти маєш рацію. Щось таки не дозволяє мені просто піти, та це не означає, що я тобі повірила. Не зважаючи на сумніви я все ж хочу почути про неї, про Лею більше.

— На жаль я не зможу цього обіцяти, адже мені було б мало й дня,  а часу в нас не так вже й багато. Тобі доведеться просити про це Ленхарта, тобто Алістера. Впевнений, що він сам захоче все розповісти.

— Щось мені підказує, що я повинна почути правду саме із твоїх вуст. Хто, як не рідний брат якомога точніше зможе описати свою сестру.

— Ти ж не віриш у все це, — підловлюю на її ж словах.

— Зараз я хочу просто почути і тільки після вирішуватиму що робити із цією правдою чи вигадкою далі, — повільно опускає мушкет. З рани продовжує сочитись кров. На декілька секунд її погляд застряє в тому місці.

— Перш за все я повинен попросити вибачення. Я був жахливим братом. Знаю, що після почутого ти можеш зненавидіти мене, та більше не в змозі носити це в собі. Ти навіть не уявляєш скільки часу мені знадобилось, щоб це усвідомити.  Я робив жахливі речі, псував усе, до чого торкалась моя рука і твоє щастя не стало виключенням. Я власноруч спаплюжив твоє життя і іронія в тому, що ти про це навіть не пам'ятаєш. Вважаєш мене рятівником, не помічаючи наскільки прогнила моя душа. 

 Від гіркоти спогадів утримувати прокляття стає ще важче. Емоції завжди були серйозним каталізатором, спусковим гачком й черговим доказом цього є відчуття звіриних кігтів на моїх руках, які боляче впиваються у шкіру міцно стиснутих кулаків. Я повинен взяти себе в руки. Іншого шансу перепросити у мене більше не буде.

— Дарію, ти в нормі? Знаю, що недоречно про це запитувати у пораненого проклятого, та твоє обличчя змінюється, — з помітною пересторогою в голосі озивається Лея.

— Даріус…, — виправляю її 

— Що? 

— Моє справжнє ім'я — Даріус. Мені вже відверто остогидло грати чужу роль, — зрештою вдається вкотре прогнати звіра й повернути собі дар мови. Схоже це прокляття не дуже відрізняється від вампіризму й навіть ним можна навчитись керувати. От тільки це не допоможе звідси вийти.

— Гаразд, Даріусе, що такого жахливого ти зробив, щоб я тебе зненавиділа в далекому минулому? Не так вже й легко викликати це руйнівне почуття у єдиної рідної людини, яка тобою опікується.

— М'яко кажучи, я дуже постарався. Ти закохалась, а я перетворив твого нареченого на монстра й змусив дивитись, як він відбирає чужі життя. Та найгірше те, що тоді ти вже була вагітною від нього. 

— Перетворив у монстра це ж сказано образно? 

— Справжнісінькі монстри завжди існували й будуть існувати серед звичайного люду. Навіть у цьому світі я залишаюсь одним із них.