Розділ 22. Правда, як отруйна змія

Даріус

 Нестерпний біль пронизує усе моє тіло, вибиваючи землю з-під ніг. Повітря, яке повинно дарувати життя, проникаючи у ніздрі, пекельно гарячою лавиною обпалює все всередині й утруднює дихання. Та попри фізичні муки це допомагає повернути собі людяність й здорове мислення, яке не затуманене жагою крові й бажанням якомога швидше звільнитись із пастки, передаючи прокляття комусь іншому. Навіть якщо ця людина тобі небайдужа. Я не хочу нашкодити Аделі, Леї чи навіть Ленхарту. Знаю, що раніше це було не так, та тепер він єдиний хто зможе їм допомогти. Мені нестерпна одна тільки думка, що я можу залишитись тут навічно і допомагає тільки віра в те, що сюди таки нагляне Лейн й покінчить з усім раз і назавжди. Все що міг я зробив, далі справа за Ленхартом.

— Ідіть геть! — частково вже людським голосом, а частково ще звіриним риком намагаюсь прогнати їх звідси, поки ще можу це зробити. Постріл в плече трохи послабив звіра всередині і мені вдається взяти гору над прокляттям. Та це не надовго. Навіть зараз відчуваю, як рветься на волю, як шматок за шматочком пожирає залишки мого самовладання й тимчасово звільненої з-під його влади людяності.

— Що з тобою, чорт забирай, тут трапилось? Я тебе ледь не вбив! — ігноруючи мій заклик, продовжує стовбичити всього за декілька кроків. 

 Мимоволі навідує думка, про те, що з такої відстані я міг би з легкістю до нього підібратись й увігнати свої кігті у його плоть. Та це не мої думки, а намагання звіра знову заволодіти моєю свідомістю, схилити на свою сторону, переконати, що це єдиний правильний вихід і ніхто не подбає про Аделі й Лею краще за мене. Як-не-як Лея — моя сестра, а Аделі фактично для нього ніхто. Просто дівчина, яка звалилась на його голову. 

— Думаю, ти б не дуже засмутився — роблю спробу з останніх сил протистояти прокляттю, щоб не втілити в життя те, що зараз так яскраво знову й знову прокручується в моїй голові. 

— Дарію, — шепоче Аделі, боячись зробити різкий рух, щоб не зустрітись зі звіром знову.

— Стій там де стоїш! Не варто до мене підходити, — одразу зупиняю її боязку спробу наблизитись. В будь-яку секунду звір може повернутись і я не зможу контролювати власні дії. — Тобі краще піти. Я не хочу тобі нашкодити. 

— Але…

— Аделі, ти чула, що він сказав, — твердо наполягає Ленхарт. Не знаю чи здогадався він, що я намагаюсь її прогнати, щоб серйозно з ним поговорити, поки в мене ще є така можливість.

 Вона обурюється такій грубості зі сторони брата. Вкотре переводить на мене свій засмучений й нажаханий погляд й не отримавши такої необхідної зараз для неї підтримки вибігає із печери. 

— Навіщо так грубо? — ричу під впливом її емоцій й відчуттям цілковитої безпомічності.

— Мені й самому це не подобається, та інакше вона б не пішла. Судячи з того, що я бачу, на вмовляння у нас часу не залишилось.

— Не залишилось, — зрештою доводиться погодитись.

— Розказуй, — присідає на кам'яний виступ, не опускаючи мушкет.

 Ще раз оглядаюсь на вхід, щоб переконатись, що Аделі пішла. Зараз — не найкращий час розкривати їй усю правду. Це може тільки ускладнити завдання Ленхарту.

— Виявляється справжній лорд Дарій досі живий.

— В якому сенсі? — дивиться на мене, наче на божевільного.

— В прямому. Живіший за нас з тобою. Я бачив його власними очима. Ба більше, саме він передав мені це бісове прокляття і погрожував найближчим часом привести сюди короля Елеазара.

— Тоді нам слід якомога швидше покинути цю печеру.

— Саме в цьому й полягає основна проблема.

— Якщо ти про свою нову зовнішність, до речі, не можу сказати, що тобі личить, то для тебе подібне не вперше, — намагається іронізувати й не демонструвати мені справжніх емоцій, які тільки доводять, що він здогадується про тему розмови і про те, що далі йому доведеться діяти без мене. — Ти можеш навчитись це контролювати. А поки у нас на це немає часу, я можу з неприхованим задоволенням тебе вирубати, знерухомити за допомогою мотузок й перевозити, як звичайний багаж. Тобі вдалось отримати отруту для Леї, впевнений, що ми зможемо дістати щось, що приспить тебе, поки не вирішимо що робити далі.

— Ти мене не зрозумів. Якби це банально не прозвучало, та я знову у пастці. Це частина прокляття. Думаєш в іншому випадку я б тут залишився, знаючи, що сюди може наглянути Лейн? Мені звідси не вийти, тому тепер саме ти повинен подбати про Аделі і Лею. Далі якось без мене.

— Повинен бути якийсь вихід. Він завжди є.

— Якщо виходом можна вважати передачу прокляття комусь іншому, наприклад тобі, то так. 

— Йди до біса! Я намагаюсь щось придумати, а ти зовсім не допомагаєш!

— Я вже там був. Не думаю, що охочі замінити мене в цій печері б'ються за першість. Якщо дурень Дарій і справді побіжить до короля, то на одну проблему у вас стане менше.

— Лейн подумає, що це ти і навіть не стане його слухати, — майже одразу здогадується до чого я веду.

— Швидше за все саме так і буде. Проте не слід недооцінювати нашого ворога й відкидати ймовірності, що він таки почує про цю печеру й в нього не виникне непереборного бажання все перевірити. Тут він і натрапить на звіра. Я зроблю все, щоб із цієї печери король не вийшов.