Розділ 21. Потвора

Алістер (Ленхарт)

 Впродовж ночі ані мені, ані Джоселін так і не вдається зімкнути очей. Ми прекрасно усвідомлюємо, що щось пішло не так і Дарій з Аделі можуть вже не повернутись. До цього ми виявились не готовими, адже навіть не мали часу розглянути таку ймовірність. Все складалось аж надто добре. Даріусу вдалось повернути нам Лею. Він мав рацію, коли говорив, що його методи хоч й жорстокі, зате дієві. Пообіцяв допомогти Аделі і я йому повірив. Не хотів думати, що навіть везіння має свій ліміт.

 Абрахам зголосився поїхати до міста, щоб розвідати останні новини й дізнатись чи не приводили їх до королівського палацу. На відміну від нас, він знав що робити, адже напередодні отримав від Даріуса чіткі вказівки й розпорядження на випадок непередбачуваних обставин і однією з них було зробити все, що в його силах, щоб про нас ніхто не довідався. З цієї причини в місто поїхав саме він, а не я, як планувалось спочатку. Також усю іншу прислугу було відправлено по домах, щоб уникнути можливого викриття. В маєтку стало настільки тихо, наче в ньому окрім примар ніхто ніколи й не жив. А як відомо, тиша в подібних до нашої ситуаціях, напружує ще більше й доводить ледь не до німого божевілля.

 Поки ми з Джоселін очікуємо повернення Абрахама, неспокій тільки зростає, а кожна хвилина здається довшою за попередню. Ми вже не впевнені, що зробили правильний вибір, відпускаючи чоловіка наодинці. Навіть для нього це може бути небезпечно. Він поїхав ще звечора й досі не повернувся. Нам невідомо чи доїхав він до міста. Якби не Джоселін, я вже був би в дорозі.

 На світанку собачий гавкіт під вікном привертає увагу нас обох. Перша думка, що так тварина реагує на прихід чужинців, в ролі яких можуть виявитись королівські вартові, які прийшли за нашими душами, та непомітно зазирнувши у вікно, нічого такого не помічаємо. Абрахама також не видно. Повертаємось на свої місця, ігноруючи собаку, та він виявляється витривалішим за моє терпіння. Доводиться вийти на вулицю й спробувати його заспокоїти. Джоселін прямує за мною і тільки там ми помічаємо кров на його тілі, а згодом рани невідомого походження. Побачивши нас, тварина не припиняє гавкати й поводить себе, м'яко кажучи, дивно. Він кудись біжить і за щораз зупиняється, коли розуміє, що ми не йдемо слідом.

— Не прийми мене за дурепу, та складається враження, що він хоче нам щось показати, — припускає Джоселін.

— Схоже на те, тільки судячи з його поранень, нам варто прихопити зброю й хоч якесь джерело світла.

— Ти маєш рацію. Хтозна що на нас там очікуватиме. Його поранення схожі на сліди від пазурів. Здається десь неподалік вештається дикий звір. Можливо нам не слід йти туди самим.

— Більше нікого нема. Абрахам усіх розпустив, щоб зберегти нашу таємницю. Доведеться ризикнути. Можливо комусь потрібна наша допомога.

 Повертаємось до будинку й беремо із собою мушкет й ліхтар. Після повертаємось до собаки і вона веде нас прямісінько до лісу. Далеко йти не доводиться, адже вже за кілька метрів лісової стежки ми натрапляємо на непритомну Аделі. Поверхнево оглядаємо її на наявність важких поранень, та жодних слідів крові на її одязі чи відкритих ділянках тіла не знаходимо. Хочу взяти її на руки, щоб віднести до маєтку, та вона прокидається швидше. Починає відбиватись, наче зовсім мене не впізнає, а коли її розум проясняється, в кутиках зелених очей з'являються сльози.

— Алістере… Дарій… Там залишився Дарій, — вказує в глиб лісу. — Він у небезпеці. Йому потрібна допомога.

— Що з вами трапилось, Аделі? — намагаюсь дізнатись більше, адже поки що нічого не розумію. Про яку небезпеку говорить? 

— На нас напали.

— Королівські вартові? — припускаю найбільш ймовірне з того, що приходить в голову першим.

— Монстр, — ошелешує своєю відповіддю. — Він поранив Дарія і я навіть не знаю скільки часу минуло з того моменту. Я бігла за Стрілою, не зупиняючись і в темряві за щось перечепилась. Мабуть вдарилась головою і знепритомніла. Він вже може бути… Я… Ми можемо не встигнути.

— Заспокойся і все розкажи по порядку. Від Дарія не так легко позбутись, навіть якщо цього дуже хочеться. Впевнений, що ми знайдемо його цілим і неушкодженим. 

— Він прийшов до нашого маєтку, куди я привела приставлених до мене вартових, та як тільки ми зустрілись, нас побачили й почали наздоганяти. Ми змушені були тікати до лісу й випадково натрапили на печеру, де й сховались. Та в тій печері хтось був. Я когось бачила. Він напав на Дарія.

— Ти пам'ятаєш як туди добратись?

— Стріла точно знає дорогу. Саме він вів мене до маєтку за допомогою.

— Джоселін, якщо твоя ласка, відведи мою сестру до будинку.

— Ти не можеш піти туди сам, — одразу протестує Аделі. — Я піду з тобою і навіть не намагайся мене зупинити. Ти один не впораєшся.

— Сама сказала, що там небезпечно. Ти будеш тільки заважати. Мені доведеться наглядати ще й за тобою. У мене є зброя, проти якої будь-який звір безсилий. Тому не сперечайся і зараз же йди із Джоселін й чекайте на нас там. Обіцяю, що приведу Дарія.

 Аделі гнівається, та все ж змушена зі мною погодитись. В цьому місці я її старший брат і єдиний опікун, тому вона зобов'язана мене слухатись. Нехай я не в захваті від цього, та на даний момент можу використати свій привілей, щоб захистити її й спростити собі завдання. Важко водночас зосередитись на пошуках Даріуса й слідкувати, щоб вона знову не вскочила в халепу, тим більше їх переслідували королівські вартові, які досі можуть вештатись лісом. Аделі неохоче йде за Джоселін, а я ще декілька хвилин проводжаю їх поглядом, щоб впевнитись, що вони не надумають повернутись.