Розділ 20. Прокляття

Даріус

 Закривавленими руками хапаю монстра зі спини, поки він надто зайнятий, щоб помітити моє наближення й тягну на себе. Це не приносить особливого дискомфорту моєму супротивнику, та відвертає його увагу від нещасного собаки, котрому також добряче дісталось. Стріла спочатку падає на землю, коли звільняється із кігтистих лап, а після поволі підводиться й кульгаючи вибігає за Аделі. Довго утримувати істоту в мене не виходить. Її різкий оберт і я лечу в одну із стін печери, боляче вдаряючись головою. А далі темрява…

 Отямившись після удару, усвідомлюю, що все ще живий, адже наскільки мені відомо, мертві не відчувають болю, а в мене зараз практично кожна клітина ниє. Перед очима майорять різнобарвні плями в такт із шумом у вухах, які супроводжуються запаморочення й нудотою. Образи й виступи у печері, які намагається зафіксувати мій мозок розмивчасті й нечіткі. Все без упину кудись пливе й кружляє. Пальцями намацую місця на шкірі, які найбільше болять. Ділянки тіла, куди проникали пазурі монстра вкриті доволі глибокими ранами, які досі злегка кровоточать. Не зрозуміло як досі не стік кров'ю і куди подівся мій нападник. Невже прийняв за мертвого й пішов?

 З променів світла, які проникають крізь зарості плюща роблю припущення, що вже ранок. Мені якимось дивом вдалось пережити минулу ніч. Пригадую, що потрапив у халепу не один. Мені невідомо що сталося з Аделі й чи вдалось їй вибратись з цього лісу, не потрапивши до рук Лейна. Неспокій бере гору й починає керувати моїми діями. Незважаючи на погане самопочуття, збираю останні крихти сили в кулак й серйозно налаштовуюсь це дізнатись.

 Роблю спробу підвестись і мені вдається з першого разу. Схоже рани не такі серйозні як можуть здатись на перший погляд, інакше я б не ступив і кроку. В очах потрохи розвиднюється. Насторожено підходжу до виходу і з жахом усвідомлюю, що щось заважає мені покинути цю кляту печеру й вийти на сонце, наче переді мною двері, або невидима стіна. Роблю ще одну спробу, а після ще і ще, та безрезультатно. Все моє самовладання летить коту під хвіст. Не можу зрозуміти що зі мною відбувається. В роті все пересихає, наче я не пив кілька днів.

— Цього не може бути! — важко проковтую болючу грудку в горлі від усвідомлення, що знову в пастці й навіть не уявляю ані як до неї потрапив, ані як звідси вибратись. Ще вчора спокійно входив і виходив, та за ніч у відключці щось серйозно змінилось. І змінилось не в кращу сторону. Помилково вважав, що мені поталанило вижити, та схоже поспішив із висновками, адже ув'язнення немає нічого спільного із життям й везінням.

 В мене починається паніка й остаточно здають нерви. Я не хочу в це вірити! Не хочу знову бути в'язнем!

— Що не подобається нова домівка? Не така затишна, як маєток? — чую власний голос за спиною. Саме власний, ідентичний моєму й до цього моменту я помилково вважав, що він доволі милозвучний. 

 Різко розвертаюсь й стикаюсь поглядом із такими ж блакитними очима. Цілковита моя копія стоїть попереду, злегка обпершись плечем об кам'яний виступ. Його постать омиває струмінь сонячного світла, в яке він, здається, стає спеціально, щоб виглядати ще більш ефектно. Хоча куди вже ефектніше, ніж побачити себе зі сторони. Весь його одяг, чи краще сказати те, що від нього залишилось, брудний й розірваний. Не слабо його життя потріпало.

— Цього не може бути! В мене щось із головою? — ставлю це запитання радше самому собі. Так би мовити думки в голос.

— Цілком можливо, якщо ти думав, що тобі вдасться привласнити моє життя без будь-яких наслідків. Може в нас й одне обличчя на двох, та більше нічого спільного у нас бути не може.

— Дарій? — приголомшлено озвучую першу й найбільш вірогідну здогадку. 

— Він власною персоною, — випрямляється й підходить ближче.

 Доволі дивно бачити себе навпроти. Я наче дивлюсь у озеро із власним відображенням. Такого я не очікував й ніяк не можу зрозуміти як так вийшло й куди подівся монстр. Поглядом окидаю ті місця в печері, куди ще здатне проникнути світло, в надії побачити бездиханне тіло істоти. І це не залишається непоміченим Дарієм.

— Можеш не напружуватись, ти його тут більше не побачиш, адже займеш його місце.

— Що ти верзеш?

— Хіба ти ще не здогадався, що саме я вчора ледь не розірвав тебе на шматки? — говорить це з неприхованим відчуттям власної переваги.

— Варто зауважити, що за минулу ніч твоя пика помітно змінилась.

— І твоя зміниться, зміниться так, що навіть рідна мати не впізнає, та тобі не доведеться довго мучитись. Принаймні не наскільки довго, як мені. Я зараз же піду прямісінько до королівського палацу і про звіра в печері розкажу королю. Впевнений, що він забажає спіймати й власноруч знешкодити монстра, не забуваючи зайвий раз продемонструвати своїм підданим силу й хоробрість.

— Я б цього не радив робити! 

— Мені не потрібні твої поради. Ти вкрав у мене все, а мені залишилась тільки одна ніч у повні, коли я міг покинути це прокляте місце. Саме в одну із таких ночей я збагнув чому мене ніхто не розшукує. Я прикінчив би тебе, якби не клятий собака, та так вийшло навіть краще. Тепер я поверну своє по праву. Не знаю що ти збіса таке і чому у нас одне обличчя на двох, та тепер це вже не важливо. Невдовзі я від тебе позбудусь раз і назавжди.

 Не можу приховати насмішкуватої посмішки, адже, цьому телепневі невідомо що я скоїв і що на нього очікуватиме при прибутті до королівського двору. Він вирішить за мене всі проблеми, звільнить від переслідувань й ми матимемо змогу спокійно покинути Санхілл, якщо мені вдасться звідси вибратись.