Розділ 19. У печері

Дарій (Даріус)

— Аделі, сюди! Тут можна сховатись, — беру її за руку й тягну до печери, на яку випадково натрапляємо серед лісу.

 План порятунку, в якому я змусив Ленхарта довірити мені повернення його сестри на словах здавався простішим, ніж виявився насправді й у результаті з тріском провалився. Я недооцінив нашого ворога, котрий наказав своїм воїнам ні на секунду не спускати з Аделі очей. Коли вона увійшла до будинку, один із охоронців непомітно пішов слідом й побачив таємний вихід, яким вона мала намір скористатись і де я повинен був її перехопити. Ми з нею таки зустрілись, та далі довелось імпровізувати й тікати від переслідування. Обоє зійшлись на думці, що в мій маєток приводити їх не можна, тому прийняли спонтанне рішення їхати в напрямку гір. Нам не залишили можливості й часу все добре обміркувати, та ми й без того знали, що ситуація різко ускладнилась й тепер вимагала серйозних змін у заздалегідь продуманому плані. Потрібно було якось повідомити про це Ленхарта й Лею, чи правильніше сказати Алістера й Джоселін. Та пошук ідей як саме це зробити залишався безрезультатним.

 Коли нам вдалось трохи відірватись й зникнути з поля зору наших переслідувачів, ми спинили коня й вже без вершників направили його в протилежну сторону, щоб збити їх зі сліду й виграти трохи часу, а самі почали пробиратись крізь важко прохідні хащі, де конем проїхати просто неможливо. Якщо це нам не допоможе сховатись, то принаймні трохи їх затримає й подарує час, якого зараз так бракує.

 Печера виявилась просто ідеальним сховком. Сама природа приховала вхід зеленню отруйного плюща, через який не одразу можеш зрозуміти, що в скелі є отвір.  Та й в таких заростях її не так просто відшукати. Нам просто поталанило, що ми на неї натрапили. Все-таки доля до нас прихильна, принаймні в чомусь.

— Дарію, але з провізії у нас тільки одна фляга з водою, — шепоче Аделі, не в змозі приховати страх й хвилювання в тремтячому голосі.

— Ми неодмінно щось придумаємо. Мені не вперше потрапляти у складні ситуації. І повір, ця — не найгірша із них, — намагаюсь говорити якомога впевненіше, хоч й сам усвідомлюю в якій дупі опинились.

— А якщо Алістера і королеву Джоселін знайдуть, що з ними буде?

— Поки що усі сили зосереджені на наших пошуках. Звісно є ймовірність, що до маєтку можуть навідатись, та твого брата буде про це заздалегідь попереджено й він матиме час щоб сховатись, або покинути будинок. Добре, якби Алістер забрав Джоселін і вони виїхали не очікуючи нас, ми б могли їх перехопити, адже вони проїжджатимуть неподалік, та знаючи твого брата — це малоймовірно. Він нікуди без тебе не поїде. Та й в лісі зараз для них не менш небезпечно. Нас все ще розшукують. Вони можуть наткнутись на королівську варту. Нехай його не впізнають, та королеву знає в обличчя кожен при дворі.

— Мені страшно, — чесно зізнається, не відпускаючи моєї долоні. 

— Боятися — це цілком нормально. Бояться навіть ті, хто в цьому ніколи не зізнаються. 

— Але ти здаєшся таким спокійним. Чесно зізнатись це навіть трохи дратує, — її відповідь викликає посмішку на моєму обличчі.

— Я тобі колись казав, що з кожною проведеною хвилиною поруч я захоплююсь тобою все більше і більше.

 Аделі нічого не відповідає, тільки ніяково відводить погляд. Мабуть одразу пригадує те, що їй наговорив Генрі. В нас так і не було часу нормально поговорити, через вихор небезпечних подій, в центрі яких ми опинились. Я обіцяв їй все розповісти і боюсь, що вона зажадає від мене правди вже цієї ночі. 

— Я не подякувала тобі за те, що прийшов за мною, що не дозволив королю Елеазару…

— Аделі, невже ти досі не зрозуміла, що не байдужа мені. Я не знаю що саме наговорив тобі Генрі, та я завжди вчинки цінував вище будь-яких слів і тобі раджу. Хіба я б допомагав Алістеру, якби прагнув його знищити? Я не вмію гарно говорити, чи декламувати вірші, та я піду на будь-який ризик, який пов'язаний із тобою, — не дозволяю їй договорити, адже й сам знаю яке життя на неї очікувало б, якби я не втрутився.

— Ти дуже змінився останнім часом. Інколи я бачу в тобі зовсім іншу людину.

— Тебе це лякає?

— Ні, навпаки. Мені це подобається. Просто я часто замислююсь над тим, що могло спровокувати такі разючі зміни, що змусило тебе прокинутись вже іншою людиною.

 Вона аж надто близько підходить до правди. Ставить правильні запитання, відповіді на які я поки що не можу їй дати, адже розумію, що це ускладнить ситуацію ще більше, може нашкодити їй. Важко передбачити як вона відреагує на усе це. Поки ми в Санхіллі я не можу так ризикувати. 

— Ти, Аделі. Саме ти спровокувала усі ці зміни. Тобі хтось колись говорив, що ти чудово впливаєш на оточуючих? — зрештою я їй не брешу.

— Не думаю, що тут справа тільки в мені.

— Ти себе недооцінюєш. Ти зробила для мене більше, ніж будь-яка інша людина в моєму житті, — ніжно цілую її долоню й поки вона не поставила наступного запитання, починаю готувати нам місця для сну. Приношу трохи листя й поверх накидаю свій фрак. Звісно цього мало для комфортної ночівлі, та все ж краще, ніж нічого.

 І тут до мене знову повертається те дивне відчуття очей із темряви, які переслідували мене спочатку у цьому ж лісі, а після у власній кімнаті. Загострюю усі свої відчуття, намагаючись щось почути, або побачити, та знову марно. Роблю все це непомітно, щоб не налякати Аделі. Хтозна що зі мною відбувається і чи реальні мої відчуття. Та невдовзі вона й сама підхоплюється на рівні ноги, коли біля печери лунає собачий гавкіт. Невже нас знайшли?