Розділ 18. Близько й водночас нестерпно далеко

Алістер (Ленхарт)

 Допомагаю Джоселін пересісти на свого коня, зціпивши зуби від болю, який супроводжує кожен мій рух. Якби не кінська доза знеболювального, далеко б не заїхав. Кожна хвилина проведена верхи — нескінченна боротьба зі слабкістю, яка не поспішає відпускати зі свого полону. Та я не звик здаватись. Не тоді, коли це стосується кохання всього мого життя. Я надто довго чекав на цю мить, тому в жодному разі її не упущу. 

 Здогадувався, що Даріус спробує мене тимчасово знешкодити, щоб не заважав йому з поверненням сестри й не плутався в нього під ногами. Тому майже одразу під підозру потрапили ліки, які мені принесла Аделі. Це ж чудовий спосіб досягти бажаного без особливої шкоди для здоров'я. Я не міг залишатись у ліжку, знаючи, що щось може піти не так. Мав впевнитись, що моя Лея отямиться після отрути, якою напоїв її клятий Даріус й мені не доведеться вбивати його прямо у склепі. Та я не міг навіть передбачити, що під удар знову потрапить Аделі, яку Лейн обрав новою іграшкою в черговій грі з непередбачуваними наслідками. 

 Я б не відпустив Даріуса одного, якби не Джоселін, якби не Лея, яку я намагаюсь відшукати в ній. Він мав рацію, коли говорив, що для усіх інших ми повинні залишатись мертвими. Це дає нам певні переваги у майбутньому. Ми не можемо наражати її на таку небезпеку, ризикуючи викриттям й поверненням до лап нашого спільного ворога. Та й потрібно нарешті зізнатись, що якими б безрозсудними не були його методи, він завжди отримує те, що хоче і вже неодноразово це доводив. Мені залишається тільки чекати й вірити, що не виникне нових труднощів. Якщо це станеться, то тоді буде мій вихід. 

 Знову натягую на своє обличчя каптур, а іншою накидкою із такою ж можливістю сховатись від небажаних очей укриваю тендітні плечі Леї. Від такої близькості до жінки, заради якої готовий піти на все, забуваю навіть як дихати. 

— Лорде Алістере, чому при зустрічі ви назвали мене іншим іменем? Леєю, якщо не помиляюсь? — з неприхованою цікавістю озвучує своє запитання Джоселін, коли ми прямуємо до маєтку.

— Ви не помиляєтесь, тому одразу хочу попросити вибачення, якщо вас цим образив. Ви надзвичайно схожі на жінку з мого минулого.

— Саме через схожість ви пішли на такий ризик і ледь не втратили власне життя?

— Це не зовсім так. 

— Ви кохали ту жінку, Лею?

— Так, та це не означає, що я хотів вам допомогти тільки через це. Все значно складніше, ніж здається на перший погляд.

— Пробачте, я не повинна була торкатися цієї теми, принаймні не зараз, коли всі ваші думки обертаються навколо порятунку сестри. Просто я вас знаю доволі давно й мені важко зрозуміти чому ви пішли на таке шаленство саме зараз. Чому об'єдналися із лордом Дарієм навіть попри ворожнечу про яку відомо ледь не кожному у палаці й за його межами? 

— Вам не потрібно просити вибачення за те, що намагаєтесь осягнути, та я не в змозі зараз відповісти на усі ваші запитання. Це все стосується не тільки мене, а й безпосередньо лорда Дарія, тому буде справедливо провести подібну бесіду у його присутності.

— Так, звісно. Я повинна вам дякувати за звільнення із клітки, а натомість надокучаю запитаннями у найменш пригожий для цього час. 

— Не говоріть так! Ви нічого поганого не зробили. Мені приємна ваша компанія і запитання, які допомагають тримати себе в тонусі й не кинутись навздогін лорду Дарію.

— Я впевнена, що він допоможе вашій сестрі, як допоміг мені. Він хороша людина, — своїми словами змушує напружитися кожен м'яз у моєму ослабленому тілі.

— Так, хороша, — погоджуюсь й ледь стримуюсь, щоб не сказати це з неприхованим сарказмом. Якби бідолашна знала, що він накоїв в минулому, так би не говорила. 

 Впевнений, що Леї було невідомо  як я став тим монстром, яким мене виставив Даріус. Та я не можу її винити за це. Все залишилось в далекому минулому. Тепер вона Джоселін, яка й гадки не має як важко мені витримувати її присутність, не маючи змоги ані пригорнути, ні поцілувати. Вона зараз так близько й водночас нестерпно далеко і це зводить з розуму. Затьмарює усі інші думки. Я, наче одержимий, який з останніх сил намагається взяти себе в руки й достойно боротись із власними демонами. Та наразі вони перемагають.

 Вже напівдорозі до маєтку, дія знеболювального слабшає і моє тіло з новою силою пронизує нестерпний біль, який не вдається приховати від Джоселін. Доводиться зупинити коня, щоб не звалитись із нього прямо на її очах.

— Що з вами, лорде Алістере? — злазить з коня першою і допомагає мені.

— Все добре, просто потрібно хвилинку перепочити, — намагаюсь бути якомога переконливим, та схоже вона мені не вірить.

— Присядьте тут, — вказує на місце в тіні під кроною розлогого дерева й дістає флягу із водою із сумки на моєму коні.

— Дякую, та не варто турбуватись. Скоро все минеться і ми продовжимо свій шлях. Нам не можна довго тут затримуватись. 

— Ось чому лорд Дарій сказав, що ви повинні були бути у ліжку. Це все Елеазар? — з сумом у своїх блакитних очах присідає в траву навпроти.

— Не потрібно цим перейматись. Мені вже набагато краще. Що б тоді не сталось, я ні про що не жалкую і без жодних зволікань зробив би це ще раз, тільки цього разу в мене неодмінно все вийшло б.