Розділ 17. Джоселін

Дарій (Даріус)

 Секунда…Ще одна… Хвилина… Дві… Три… Невідривно дивлюсь на Лею, очікуючи, що нарешті прокинеться й прожене безсилля, яке заполонило простір довкола. Я не міг все зіпсувати, не міг схибити. Вона неодмінно отямиться. “А що коли — ні?” — вкрадливо нашіптує внутрішній голос. “Що коли тепер її смерть буде на твоїх руках? Та тобі не вперше з цим жити.” З останніх сил намагаюсь ігнорувати цей шепіт, заглушити його в своїй голові. Нізащо не відпущу, не дозволю їй піти. Я тільки її знайшов.

— Я так багато повинен тобі сказати… Ти не можеш залишити мене без шансу все змінити, довести тобі, що я не монстр, довести це собі, — шепочу, наче боюсь почути власне одкровення, боюсь зізнатися в цьому самому собі. — Жити з думкою, що саме я причина усіх твоїх нещасть просто нестерпно. Як старший брат я повинен був тебе оберігати, а натомість змусив страждати, завдав тобі непоправного болю. І тепер, дивлячись на тебе у цьому світі не полишає думка, що саме мої дії спровокували те, що тобі доводиться переживати знову й знову. Мав вдосталь часу над цим замислитись і тепер більш, ніж впевнений, що все так і є. Тому саме я повинен все виправити й повернути тобі те, що у тебе відібрав. Ось чому прокинувся в цьому світі. І поява тут Ленхарта тільки все підтверджує.

 Минає ще хвилина, яка для мене рівна вічності і я помічаю як груди Леї різко здіймаються в глибокому вдиху. Не вірю власним очам, боюсь повірити в те, що бачу, щоб воно не виявилось маривом, фантазією хворого розуму. Накриваю своєю долонею її руку й відчуваю легкі порухи пальців. Серце починає шалено тріпотіти від хвилювання. Ще декілька секунд і я зустрічаюсь із нею поглядами. Мною оволодівають дивні відчуття, наче вона знає хто насправді перед нею, наче на якусь мить пригадує все. Її сині очі подумки  повертають мене в минуле, коли вперше побачив її після народження, коли вперше дозволили взяти на руки, коли гнівалась на мене через те, що не хотів її брати з собою, коли ховав від розгніваного батька. Останній спогад гострим лезом застрягає у самому серці. Це — поганий спогад, не вартий, щоб його пам'ятали.

— Лорде Дарію, це були ви, — шепоче тремтячими від сліз очима і я навіть припиняю дихати з надією, що вона впізнала в мені свого брата. — Саме ви надіслали мені послання, — наступною фразою розбиває усі мої сподівання на друзки.

 Та байдуже, я зроблю все, що обіцяв навіть, якщо вона ніколи про мене не дізнається.

— Але задля чого ви так ризикуєте? Чому допомагаєте мені? — робить спробу підвестись, та сили до неї ще не повернулись.

— Ваша високосте, я не знаю як це пояснити і не впевнений. що ви мені повірите. Все занадто складно, щоб описати звичайними словами. Мені просто урвався терпець, споглядаючи на ставлення короля Елеазара до вас. Ви не заслуговуєте на таку долю.

— Не називайте мене більше  так! З цього моменту я просто Джоселін. Цей титул приніс мені більше нещасть, ніж я здатна була витерпіти. Мене ніхто не запитував чи хочу стати королевою, дружиною короля Елеазара. Я без вагань випила отруту, не знаючи хто її надіслав і зробила б це знову, навіть якби була впевнена, що більше ніколи не прокинусь. Мій чоловік знав яким ненависним зробив для мене це життя, тому заздалегідь подбав, щоб я не мала жодної можливості його обірвати. Усю мою їжу й воду спочатку куштували служниці, які в замку були мені єдиними подругами. Вам, лорде Дарію, вдалось неможливе і я ніколи цього не забуду. Спочатку я не відкидала можливості, що все це спеціально влаштована перевірка моїм чоловіком, та мені все так набридло, що я готова була ризикнути. І зараз я безмежно щаслива, що ризик себе виправдав.

— Він неодмінно за все заплатить! Це я вам обіцяю, а тепер нам потрібно йти. До вечора ми повинні покинути Санхілл, — допомагаю їй підвестись й підхоплюю на руки.

— Але як ми вийдемо? Склеп замурований. Ми у пастці, — з острахом вдивляється у масивні кам'яні стіни, які оточують нас, наче вартові.

— Не хвилюйтесь, про вихід я подбав. Тепер ви в безпеці. Король Елеазар навіть не здогадується, що ваша смерть була звичайною виставою. У нас все вийшло.

— Як мені вам віддячити? Тепер я не маю жодних статків.

— Мені нічого не потрібно, я це зробив не заради грошей, чи вигоди.

— Дякую, що були поруч, коли я отямилась. Навіть не знаю як би відчувала себе, прокинувшись на самоті у власній домовині. Це водночас краще, ніж прокинутись у ліжку з Елеазаром й доволі лячно. Тут атмосфера справжньої смерті, навіть повітря інше.

— Не потрібно мені дякувати! Я був би тут, навіть якби звідси не існувало іншого виходу, — мої слова заводять її в глухий кут. Вона не розуміє мотивів, не бачить логіки в моїх діях і не знаходить слів, щоб описати власну розгубленість. 

 Поволі пробираємось підземними лабіринтами й виходимо назовні через невеликий підкоп, який виводить нас із задньої сторони склепу прямісінько до лісу, де я заздалегідь залишив двійко коней. Та стан Леї не дозволить їй стійко утримуватись в сідлі, тому беремо тільки одного коня. По іншого повернемось згодом, або попрошу про це свого вірного слугу. Та не встигаємо подолати навіть двох метрів, як дорогу нам перегороджує вершник у чорній накидці з каптуром, під яким важко розгледіти обличчя. Відчуваю, як Лея ціпеніє з переляку й тільки сильніше притискається до мене. Бідолашна забагато натерпілась, щоб тепер повернутись до своєї клітки. Та й я зайшов надто далеко, щоб зараз вмикати задню. Коли незнайомець повільно стягує каптур й відкриває своє обличчя, єдине, що вилітає із моїх вуст: