Розділ 16. Примха фальшивого короля

Дарій (Даріус)

 Самому важко повірити в те, що зараз роблю, а саме збираюсь на поховальну церемонію сестри, якій власноруч відправив отруту. В знак поваги й відданості короні кожен лорд з сім'єю зобов'язаний бути присутнім. І це стосується не тільки мене, а й Аделі. Щоправда, поїдемо ми порізно, щоб не привертати зайвої уваги. Ця ідея мені не подобається, адже для нас вона занадто ризикована, та іншого вибору нам не залишили. Впевнений, що Лейн неодмінно використає цю можливість і ця думка не дає спокою. Ще більших проблем може додати Ленхарт, котрий до останнього моменту був проти того, щоб залишатись у будинку й очікувати нашого повернення. Сподіваюсь сонний порошок, який йому підсунула Аделі разом зі знеболювальним зробить свою справу. Інколи складається враження, що по голові йому дісталося значно сильніше, ніж може здатись, на перший погляд. Душу зігріває тільки думка про те, що вже зовсім скоро Лея буде зі мною і ми вирушимо якомога далі від Санхіллу й одержимості фальшивого короля. От тільки думка про те, що з нами буде Ленхарт, нав′язливою мухою дзижчить й домінує над усім позитивом, який намагаюсь відшукати. 

 У королівському палаці намагаюсь поглядом не загубити Аделі серед натовпу. Вона стоїть осторонь від усіх, наче примара, яку ніхто не бачить. Білосніжна сукня, яку тут заведено одягати на прощальні церемонії, — яскраве доповнення її фантомного образу. Завдячуючи старанням Ленхарта, тепер вона сестра зрадника, яку всі зневажають. Хочеться підійти до неї й підтримати, та цього дозволити собі не можу, адже у стін можуть бути очі й вуха. А нам це ні до чого. Лейн не повинен навіть запідозрити, що ми якось пов'язані. Ми й так засвітилися разом на площі після страти Алістера. Нам поталанило, що до того моменту король вже поїхав й нас бачили хіба що міщани, яким потрапити на аудієнцію до палацу практично неможливо. Сподіваюсь, що цього разу удача також буде на нашому боці. Невдовзі вся ця вистава закінчиться і ми забудемо про неї, як про жахливий сон.

 Церемонія розпочинається у головній залі палацу, коли з'являється король Елеазар і за сумісництвом мій заклятий ворог Лейн. Одна його поява вже провокує в моїй голові круговерть варіантів помсти й способів смерті, які я для нього б обрав. Його погляд одразу безпомилково знаходить мене серед інших дворян, а після концентрується на Аделі й це мене насторожує. Сподіваюсь, що моя настороженість — безпідставна і нам нема за що хвилюватись. Він збирається із силами, вдаючи згорьованого чоловіка, котрий сьогодні прощається зі своєю люблячою дружиною й оголошує промову:

— Смерть королеви Джоселін завдала непоправного удару по нашому королівству. Це величезна втрата для народу і для мене особисто. Та навіть я не маю влади над долею. Вона так вирішила, тому нам залишається скоритись її волі й гідно провести нашу королеву. Вам добре відомо, що король повинен мати спадкоємця і зважаючи на непередбачувані обставини, я прийняв доволі складне для себе рішення, яке допоможе нашому королівству зміцніти й процвітати. Я, як король не повинен зважати на власні інтереси, все тільки задля мого народу, тому вирішив обрати нову королеву, яка, на мою скромну думку, подарує Санхіллу майбутнє. Безсонні ночі міркувань й суперечностей, зрештою допомогли підібрати найбільш годящу кандидатуру на роль моєї нової дружини. Перш за все вона повинна бути близькою для свого народу, тому кожен із вас її добре знає. Моєю обраницею стала леді Аделі, — останні слова виголошеної ним промови застають всіх зненацька. Жодна жива душа цього не очікувала, навіть я чи обраниця так званого короля з побілілим, наче полотно її сукні, обличчям.

 В залі в мить запановує гробова тиша. Здається, що чую власне серцебиття, яке кожної наступної секунди стає все гучнішим й швидшим. Моя кров жене венами із такою швидкістю, що ледь не перетворюється на палаючу лаву. Навіть мені не вдається вчасно приховати цілковиту розгубленість. До такого повороту я виявився неготовим, як і кожен присутній. 

— Пробачте мою зухвалість, та леді Аделі сестра зрадника, — не витримую й роблю спробу налаштувати іншу знать проти такого рішення. І це певною мірою спрацьовує, адже моє зауваження знаходить підтримку серед інших лордів. Починається масове перешіптування й навіть подекуди обурення таким вибором.

— Я очікував подібних висловлювань і навіть заперечень, та чи повинні ми відповідати за вчинки своїх рідних? Хіба леді Аделі винна в тому чого не робила? Хіба вона давала привід сумніватись у власній відданості короні? Як хороший король я просто зобов'язаний дбати про кожного свого підданого. Саме це я зараз роблю. Леді Аделі заслуговує на другий шанс. І коли вона стане моєю дружиною ніхто більше не дозволить собі подібних висловлювань в її сторону, — тоном, який не терпить заперечень змушує мене стулити свого рота й припиняє гамір у залі.

 Чому саме Аделі? Невже він дізнався про нас? Невже хтось йому розповів? — гублюся в здогадках, водночас не зводячи свого погляду із дівчини. Навіть з такої відстані не важко побачити сльози на її нажаханому обличчі. Наші погляди зустрічаються і я ледь стримуюсь, щоб не повторити долю Ленхарта. Вона прекрасно усвідомлює що на неї очікує, адже неодноразово чула про важку участь королеви Джоселін, та й серце її вже зайняте. І я повинен щось зробити, інакше назавжди її втрачу. Чітко усвідомлюю, що кожна наступна моя дія — дорога в один кінець. 

— Леді Аделі, я дозволяю вам зібрати усі свої речі й сьогодні після церемонії прощання  переїхати до королівського замку. З цього моменту до вас буде представлено особисту охорону, яка гарантуватиме вашу безпеку, — звертається вже безпосередньо до обраниці. І на підтвердження його слів і серйозності рішення, біля Аделі з'являється четверо охоронців.