Розділ 15. Методи Даріуса

Алістер (Ленхарт)

 Запитання Аделі залишається без прямої відповіді, та інколи мовчання більш інформативне, ніж слова. За мене говорить моє тіло. Одна згадка про Лею викликає легку посмішку на обличчі, навіть біль у такі миті відпускає. Та й очі ніколи не брешуть. Все це тільки підтверджує її здогадку. Впевнений, що не очікувала такого повороту подій. Не думаю, що справжній Алістер дозволив би собі бодай думати про королеву, не говорячи вже про спробу пробратись до палацу, щоб звільнити її від тиранії короля.

— Значить я маю рацію. Не знаю чому я не здогадалась раніше, — робить невеличку паузу, а після додає: — І як довго?

— Дуже довго, ти навіть не уявляєш наскільки, — на це запитання відповідаю вже без жодних зволікань, хоч й не уточнюю часові межі.

— Ти ж розумієш, що ледь не залишив мене самотньою й беззахисною. Ти — єдина опора в моєму житті, відколи не стало наших батьків. Оберігаєш мене й допомагаєш впоратись з випробуваннями, які підкидає доля. Без тебе я просто не виживу, втрачу будь-який сенс у житті. Коли я побачила твою страту, тоді я ще вірила, що то був ти, то ледь не збожеволіла від горя. Це було жахливо. Я досі бачу це перед своїми очима і ще довго не зможу забути. Тепер це снитиметься мені ночами і я прокидатись з думкою, що могла тебе втратити. Навіть стусани й гнівні вигуки в натовпі були нічим в порівнянні з усвідомленням твоєї втрати. Кожна хвилина потому здавалась вічністю в якій мені не залишилось місця. А після, Дарій запевнив, що ти живий, що йому вдалось обвести навколо пальця самого короля. Та коли тебе привезли і я стягнула мішок із понівеченого обличчя, життя в тобі ледь жевріло. Все твоє тіло було спотворене до невпізнання. Ти марив, а кожен рух приносив тобі нестерпний біль. Удар по голові, яким тебе нагородили перед заміною на шибениці, ледь не став останнім. Навіть просто дивитись на тебе без сліз було просто неможливо, —  кожне сказане Аделі слово подумки повертало її в те жахіття, яке довелось пережити. Можливо, якби вона знала, що я насправді не її брат, то цього всього можна було б уникнути. 

 Яким же дурнем я був! Кожне слово Даріуса було чистою правдою. Я думав тільки про себе, про власні почуття і зовсім не брав до уваги, що життя Аделі напряму залежить від мого. Звісно це не змінює бажання допомогти Леї, та тепер це буде добре обдумане й сплановане рішення. І я неодмінно знайду того, хто подбає про сестру, якщо мене не стане.

— Я серйозно завинив перед тобою і не знаю чи коли-небудь зможу загладити провину. 

— Зможеш, якщо одужаєш. Та швидше за все нам доведеться поїхати з Санхілу. 

— Знаю, та перш за все повинен допомогти нашій королеві. Вона не заслуговує на таке життя. Ти сама неодноразово чула яке до неї ставлення короля. 

— Вже здогадалась, що без неї ти нікуди не поїдеш і боюсь, що історія знову повториться, і цього разу я тебе таки втрачу. Пробач, та мені вже час, — проковтуючи образу намагається якомога швидше покинути кімнату. 

— Зачекай Аделі, я не хотів знову тебе засмучувати. Обіцяю, що цього разу не робитиму нічого необдуманого й не відмовлятимусь від допомоги, навіть, якщо її запропонує Дарій.

— Тобі потрібно відпочити, а для цього мені краще піти. 

— Біль вже не такий сильний. Мені вже значно легше. 

— Це дія знеболювального, покращення тимчасове, тому навіть не намагайся самостійно підвестись. Біля твого ліжка встановили дзвіночок, якщо тобі щось знадобиться, а також відро сам знаєш для чого, — намагається швидко покинути мою кімнату, щоб не розплакатись переді мною.

 Бідолашна була впевнена, що після невдачі я відмовлюсь від задуманого, та їй невідомо що було спочатку, яка доля спіткала нас із Леєю в іншому житті і на що я готовий піти, щоб ще хоча б раз відчути її у своїх обіймах.

— Молодець, Ленхарте, нічому тебе життя не вчить, — бурчу собі під ніс. Все-таки не потрібно було говорити з нею на цю тему, принаймні поки що. Все занадто складно, щоб Аделі могла зрозуміти.

 Провалявшись в ліжку до самого вечора, роблю чергову спробу підвестись, щоб знайти в цьому домі вбиральню. Знаю, що вставати мені ще зарано, та боротись із болем куди легше, ніж із відчуттям власної немічності. Опираючись на стіни все ж виходжу в коридор. Спускаюсь сходинками вниз й чую незнайомий голос, який повідомляє Даріусу, що сьогодні в королівському замку сповістили про смерть королеви. В очах різко темніє і я ледь стримуюсь, щоб не впасти прямо на сходах. До фізичного болю додається ще й душевний і у цей момент я щиро бажаю, щоб мене таки стратили і мені не довелось переживати це знову. Це я винен, повинен був бути більш обережним і можливо зараз вже був би з Леєю, та доля знову вирішила інакше, знову наперекір мені. Хіба я мало пережив, хіба вона не заслуговує на щасливе життя? Навіщо створювати ілюзію, того, що я отримав ще один шанс з Леєю, коли по факту його ніколи не було. 

— Алістере, що ти тут робиш? Тобі ще рано вставати з ліжка, — знаходить мене Аделі.

— Залиш мене — противлюсь її спробі допомогти мені підвестись.

 Нас помічає Даріус і без зайвих пояснень розуміє, що я все чув. Впевнено підіймається нагору.

— Нам потрібно поговорити, — височіє переді мною.

— Мені нема про що з тобою говорити, залиште мене в спокої, — навіть не намагаюсь стримати гнів і відчай. Все всередині, наче скручується у вузол.