Розділ 14. Повернення з того світу

Алістер (Ленхарт)

 Ще не встигаю розплющити очі, як нестерпний біль в лічені секунди відкликається в кожній клітині мого безсилого виснаженого тіла. Звичайний вдих чи видих, який повинен дарувати життя, натомість приносить просто пекельні відчуття, наче сотні кинджалів водночас простромлюють мої груди в різних місцях. Повітря, яке потрапляє до легень пече вогнем, обпікає гортань й перетворює мій рот на пустелю. До неможливості хочеться пити, хочеться змити ці відчуття разом із ковтком холодної води, забути, що вони колись були. 

 У голові хаос. Думки плутаються. Спогади, наче в тумані, та одне я знаю напевно: потрібно побороти біль, щоб допомогти Леї, щоб захистити її від ворога. На силу розплющую очі. Спроба, після ще одна, та тіло мене не слухається, воно наче чуже, а я в ньому заручник. Не вистачає сил навіть для того, щоб просто підвестись.

 Навколо темрява, яка дозволяє усвідомити, що я, швидше за все, знову у в'язниці. Але що сталось? Останнє, що пам'ятаю, як мене ведуть на шибеницю, а після забуття, невідомість, пітьма. Можливо саме такий вигляд має смерть й пекло. Та коли мої очі звикають до темряви, я вже нарешті можу зауважити, що на в'язницю це місце не схоже і лежу я не на сирій землі, а у м'якому комфортному ліжку. Зліва від мене стоїть крісло й у ньому хтось сидить, або спить. Через кашу в голові не вдається зрозуміти хто це. Невже Лея? Я бачив її тієї ночі, коли прийшов по неї. Вона була здивована моїй появі, та аж ніяк не розчарована й не налякана. Знаю, що добровільно пішла б зі мною, якби мене не спіймали раніше. Я повинен був бути більш обережним, більш непомітним, та коли справа стосується Леї, все завжди виходить із під контролю. Нехай вона нічого про нас не пам'ятає, та її погляд не був порожнім, не був чужим. Він випромінював цікавість й ще щось. Впевнений, що глибоко в душі вона завжди чекала й надіялась, що за нею прийдуть, що заберуть її із лап вічного хаосу й страждань, та я не зміг їй цього дати.

 Намагаюсь підвестись, та шиплю від нової не менш пекельної порції болю. Мій стогін пробуджує людину в кріслі і тепер я з точністю можу сказати, що переді мною Аделі. Але як? Як так сталось, що їй дозволили мене побачити? Мою страту перенесли на інший день? Хоча Лейн не став би зволікати й дарувати мені ще день життя й комфортні умови.

— Алістере, як же ти мене налякав. Я думала, що втратила тебе назавжди, — зі сльозами на очах простягає мені склянку з водою, яку бере із приліжкової тумбочки. Бачу, що хоче  обійняти, та боїться спровокувати нову хвилю болю.

 Від першого ковтка води в голові паморочиться, та кожен наступний дарує блаженне полегшення. Я починаю відчувати власний язик, який до цього моменту був, наче пришпилений до піднебіння.

— Аделі, де ми? — ледь вистачає сил, щоб скласти перші слова до купи.

— Тепер ти в безпеці. Тобі нема про що хвилюватись. Я потурбуюсь про тебе й невдовзі ти неодмінно одужаєш. В тебе зламані ребра, тому тобі необхідний спокій й здоровий сон для відновлення. Лікар сказав, що ти сильний і швидко підеш на поправку.

 У мене безліч запитань, та я не можу озвучити жодного. Як тільки відкриваю рота, біль повертається з новою силою. Повіки важчають і я подумки обіцяю собі, що зовсім трішечки посплю й після неодмінно знову спробую встати на ноги, а далі обличчя Аделі втрачає свою чіткість. Тіні довкола глибшають, затягуючи в небуття.

 Вдруге прокидаюсь з болем в очах й в лобній частині голови. Нові неприємні відчуття, які псують пробудження спровоковані яскравим сонячним промінням, що пробирається крізь прочинене вікно. Та на відміну від болю в тілі, цей зникає, коли очі звикають до світла. Навіть дихати стало трохи легше. Тепер я можу все добре роздивитись і констатувати, що не знаю де знаходжусь. Це — не в′язниця і не наш з Аделі маєток. Сестри поряд також не знаходжу, зате чую звук кроків за дверима. Ці кроки важкі, не належать жінці. Коли двері кімнати відчиняються, мої здогадки тільки підтверджуються. Входить Даріус, поява якого спрацьовує, наче червона ганчірка для бика, для дуже слабкого бика. Та мені не потрібно висловлювати своє обурення, адже судячи із його дурнуватої посмішки він все розуміє без слів. Звідки він взагалі тут узявся? Як Аделі його сюди впустила?

— З поверненням з того світу, — демонстративно розвалюється у кріслі, наче відвідувач у лікарні, якого бачити не хочеться.

— Я тебе вб'ю, — гнівно промовляю єдине на що я знаходжу в собі сил, адже підвестись й продемонструвати свою лють в дії досі не можу. Хоч й біль став трохи слабшим.

— Ти себе бачив? Не думаю, що ти зараз здатен бодай ложку в руках втримати. Чесно кажучи вперше бачу тебе настільки жалюгідним. Скільки разів в житті бажав тобі смерті, а зараз варто тільки дмухнути на тебе, щоб цього досягти. 

— Це ненадовго. Мій кулак від твого пафосного задоволеного обличчя відділяє всього кілька днів, а може й менше.

— Дуже на це сподіваюсь, зважаючи, що будь-якої миті на порозі мого будинку можуть з'явитись солдати Лейна. Я звісно не настільки дурний, як ти і йому досі не вдалось вивести мене на чисту воду, та наш король доволі наполегливий. Ти б мав мені подякувати, що витяг твою дупу із кістлявих рук смерті, а не погрожувати.

 З його слів стає зрозумілим місце мого знаходження. Тільки досі залишаються запитання стосовно того яким чином сюди потрапив, а він не поспішає мені розповідати, описуючи власні переваги наді мною.

— Я завжди вважав, що ти розумніший. Та, як виявилось я помилявся. Хіба людина із високим рівнем інтелекту втнула б таку дурницю? Та чим ти взагалі думав? — продовжує читати мені лекції.