Розділ 13. День страти

Дарій (Даріус)

 Вранці одягаю свій найкращий костюм й прямую до королівського палацу по персональному запрошенню. Неввічливо змушувати короля чекати. Намагаюсь спеціально уникнути зустрічі із Аделі, щоб вона не благала взяти її з собою. Сьогодні може статись що завгодно і їй не потрібно цього бачити. Абрахам отримав від мене розпорядження на випадок, якщо все піде не за планом і я не повернусь. Він повинен особисто відвезти Аделі в безпечне місце і допомогти з житлом, кошти на які йому залишив. Дуже сподіваюсь, що з часом в Аделі все налагодиться. Вона знайде нове місце і людей з якими знову стане щасливою. З останніх сил веду боротьбу із бажанням, можливо, востаннє її побачити, та не можу собі цього дозволити. Тому просто йду не прощаючись з крихітною надією, що в мене ще буде така можливість.

  Сама страта повинна відбутись на площі серед міста, яке розташоване навколо королівського палацу і мені здається, що Лейн підійшов до її організації аж надто заповзято. Спробував перетворити смерть у свято, обдаровуючи своїх підданих щедрими дарами. Кожен сьогодні міг отримати продукти на повноцінний обід й по кілька монет у кишеню. І це зважаючи на те, що зазвичай подібні дійства відбуваються значно скромніше й без його присутності. Про всі деталі я поцікавився вчора в місцевого населення. Звісно для цього мені знадобилось зняти маску лорда й перевдягнутись в простолюдина, котрий начебто тільки нещодавно прибув до міста в пошуках кращого життя. Тепер залишилось тільки дочекатись короля з королевою.

 Серед натовпу, який поступово скупчується навколо площі, помічаю Генрі. Знав, що не зможе таке пропустити, зважаючи на його особисту неприязнь до лорда Алістера. На його задоволеному, майже ідеальному обличчі, не враховуючи чималенького синця під оком, красується неприхована посмішка. Навіть на відстані у мене виникає непереборне бажання поставити йому синець ще й під іншим оком, та мені зараз не до нього. У мене куди важливіші справи, які будь-якої миті можуть стати останніми.

 Зрештою галасливий натовп сповіщає про наближення королівського кортежу й розпочинається основна частина запланованого на сьогодні дійства. У мене місце в самому центрі під пильним наглядом Лейна. Спеціально зведений для нього постамент із троном всього за декілька метрів, щоб фальшивий король міг спостерігати за кожною зміною емоцій на моєму обличчі до моменту, доки вони стануть для нього аж надто очевидними, щоб підписати смертну кару ще й для мене. Показово покірно схиляю перед ним голову в легкому поклоні й знову намагаюсь не зосереджувати усю свою увагу на Леї, котра йде поруч, наче його тінь. Внутрішній голос зрадливо нашіптує, що я ще пожалкую про те, що задумав, та назад вороття вже немає. 

 Зайнявши своє місце на троні, він звертається до усіх присутніх й спраглих до видовищ:

— Вчора вночі чоловік, а саме лорд Алістер, якого я вважав беззаперечно вірним короні, прокрався до мого палацу й спробував без жодних на те причин викрасти вашу королеву. Сьогодні його буде страчено. І так буде з кожним…, — кидає свій швидкоплинний погляд на мене — …хто насмілиться йти проти моєї волі й проти інтересів корони. Зрадники не мають права на життя.

 Закінчивши із промовою, він подає знак кату у вигляді кивка й під обурливі вигуки міщан на возі вивозять виснаженого, брудного й закривавленого після численних побоїв Ленхарта. Тільки тепер я помічаю Аделі, якої тут бути не повинно. Я ж звелів Абрахаму не випускати її із будинку. Бідолашна, наче примару побачила. Її прекрасне обличчя спотворилось від відчаю й безвиході. Дівчина робить спробу пробратись ближче до возу, та її грубо відштовхують вартові. Мені хочеться роздерти голими руками кожного, хто насмілився до неї простягнути свої брудні руки, та відчуваю на собі постійний пильний погляд клятого Лейна. Він також помічає те, на що дивлюсь я і відчай дівчини приносить йому особливе задоволення. Вкотре даю собі обіцянку, що неодмінно зітру цю кляту посмішку із його обличчя. Він дорого заплатить за все.

 Доводиться ігнорувати присутність Аделі й мовчки, без зайвих проявів емоцій спостерігати за тим, як відчайдушно намагається востаннє торкнутись брата. Всередині все вібрує від емоцій, які знову прагнуть вирватись назовні, змітаючи все на своєму шляху. Та я все ще тримаюсь, не даючи можливості фальшивому королю навіть на секунду засумніватись у собі. Зараз я лорд Дарій, котрого вся ця ситуація повинна веселити не менше за Генрі чи Лейна, та весь контроль летить коту під хвіст, коли люди в натовпі починають вигукувати, що вона сестра зрадника, що їй не місце в Санхілі. До образливих слів додаються стусани. І як тільки я пориваюсь кинутись туди, не зважаючи ні на що, збентежені вигуки лунають вже біля постаменту з троном. Королева непритомніє й Лейну не залишається нічого іншого, як покинути місто й повернутись із нею до замку. Та він не переносить страту на інший день, як я очікував, а наказує продовжувати вже без нього. Гучні ридання Аделі змішуються із гулом в натовпі й звуком вибивання опори з-під ніг Ленхарта. Зашморг на шиї не залишає йому жодного шансу на порятунок.

 В лічені хвилини пробираюсь крізь потік людей, котрий поволі починає розсіюватись й мчу до згорьованої Аделі. Обережно допомагаю підвестись із землі й водночас намагаюсь ухилитись від її крихітних кулачків, які норовлять влучити мені в обличчя. Вона пручається й бореться зі мною, наче дика кішка.

— Як ти міг?! Ти ж обіцяв мені, що спробуєш йому допомогти, а натомість просто стояв й дивився. Я тебе ненавиджу! — не припиняє спроб вирватись із моїх обіймів.

— Пробач, ти не повинна була цього бачити. Ти повинна була чекати на мене в маєтку, — тільки міцніше пригортаю до себе, щоб своїми необережними діями не нашкодила собі.