Розділ 12. Запрошення

Дарій (Даріус)

 Через власну надмірну імпульсивність в ситуації із Генрі на балу, Лейн влаштував для мене справжнє випробування, після якого знадобиться чимало часу й сил, щоб змиритись із думкою, що я був всього за декілька кроків від Леї й нічого не міг зробити, щоб їй допомогти. Змушений був покірно грати свою роль від початку й до кінця. Навіть тоді, коли він у моїй присутності спеціально її принижував, щоб вивести мене на емоції й таким чином довести, що перед ним сидить не хто інший, а Даріус власною персоною.

 Бачив, як бідолашна ковтала сльози разом із його колючими словами, які ранили її у саме серце, та продовжував вдавати цілковиту байдужість, яку доповнювала вдавана посмішка. І найгіршим для неї було те, що це все сказано при сторонній людині й у присутності декількох вартових, котрих він не насмілився виставити за двері, боячись, що я все ж спробую йому нашкодити. І його побоювання не були марними. Я був на межі і зробив би це без зволікань, якби був впевнений, що все завершиться без ризику для Леї. Він надто добре мене знає, хоч й поки що не може стверджувати, що перед ним справді його колишній ув’язнений. Я вмію бути дуже переконливим, коли це потрібно. До ситуації із Аделі й Генрі емоції не мали наді мною влади. Я мав вдосталь часу, щоб філігранно відточити власне терпіння. Це набуте вміння називаю кліткою для надмірної емоційності. Щоправда варто зізнатись, що у компанії Лейна її надзвичайно важко було утримувати зачиненою. Все, що там зберігалось довгі роки намагалось вирватись, прагнуло відчути свободу. Та я прекрасно усвідомлював чим це могло закінчитись.

 Зрештою мені вдалось втримати звіра у клітці й повернутись додому, якщо це місце можна так назвати. Лейнові нічого не залишилось, як змиритись із своєю маленькою поразкою. Я пообіцяв собі, що це тільки початок і йому не уникнути мого гніву. Прагнення помсти тільки посилилось й віщувало фальшивому королю неминучий кінець.

 Не встигаю нормально оговтатись після одного випробування, як натикаюсь на Абрахама, який повідомляє мені, що лорда Алістера, себто Ленхарта вчора вночі упіймали в королівському замку. Цей телепень все ж не послухався мене й спробував викрасти Лею посеред ночі із покоїв. Як і було очікувано — попався на гарячому. Тепер Лейн точно знає хто є хто. Всі мої намагання й плани в одну мить сходять нанівець. Та найстрашніше із цього всього, що тепер швидше за все Ленхарта стратять, що також можна було передбачити, а його будинок повернеться у власність корони. Аделі залишиться надворі без будь-яких засобів для існування. І цього всього можна було уникнути, якби він думав головою.

 Не важко здогадатись, що наступним стану я. Це тільки питання часу, коли сюди увірветься королівська варта. Не гаючи жодної хвилини на перепочинок після важкої ночі, біжу на пошуки Аделі. Поки в мене ще не забрали титул я повинен щось придумати і хоч якось їй допомогти.

 Доходжу до вхідних дверей й зустрічаюсь лицем до лиця з королівським посланцем. От і все. Приїхали. Непомітно окидаю поглядом територію навколо будинку на наявність варти й пошук можливостей для втечі, та окрім коня нікого не бачу. Тільки зараз дозволяю собі видихнути.

— Лорде Дарію, король просив негайно вам доставити, — простягає мені конверт. 

 Приймаю його й уважно перечитую зміст послання всередині. Це виявляється персональне запрошення на страту лорда Алістера, яка відбудеться вже завтра. Таке міг придумати тільки Лейн. Він знає, що саме там я себе неодмінно видам. Принаймні у мене є ще час до завтра, а зараз необхідно відшукати Аделі. Можна тільки уявити, що вона зараз переживає. Бідолашна залишилась зовсім одна, ще й без даху над головою.  

 Пошуки розпочинаю з її будинку, на терасі якого знаходжу Аделі. Вона не стримуючи емоцій щось намагається довести одному із воїнів короля. Щоправда він зовсім не реагує на її слова, та їй здається байдуже. Підійшовши ближче, вже можу почути що бідолашна намагається переконати його в тому, що сталась якась помилка і цього просто бути не може. Алістер не міг такого вчинити. 

 Незабаром дівчина помічає мене й на мій превеликий подив одразу прямує в моєму напрямку. Та як тільки ми зрівнюємось, нагороджує мене гучним ляпасом.

— Прийшов, щоб насолодитись цілковитою перемогою? Спочатку обезчестив наше ім'я, а тепер знайшов спосіб раз і назавжди спекатись від давнього ворога? Я тебе ненавиджу, — сповнені гніву слова поступово починають тремтіти й невдовзі переходять у рясні сльози.

— Аделі, ти все не так зрозуміла. Я ніколи не бажав зла ні тобі, ні твоєму братові. Я просто хочу допомогти, — намагаюсь бути якомога переконливішим.

— Як? — витримує коротку паузу, а після з сарказмом додає: — Ти можеш врятувати Алістера?

— Не обіцяю, та можу хоча б спробувати, якщо ти дозволиш.

 В засмучених очах Аделі запалахкотів крихітний вогник надії, та вона все ще з недовірою сприймає кожне сказане мною слово. Щиро хоче вірити не мені, а в те, що її брату все ще можна допомогти і байдуже, якщо навіть доведеться переступити через власну гордість й ще раз довіритись тому, хто вже зраджував її. Принаймні вона в цьому впевнена.

— Що ти хочеш за спробу? — змушує себе проковтнути образу й зіграти на моїх умовах.

— Що я хочу? Краще запитай чого я не хочу. Не хочу, щоб ти ночувала на вулиці, не хочу, щоб наробила таких самих дурниць як твій брат й склала йому компанію на шибениці. Я спробую його звільнити, якщо ти збереш всі необхідні на перший час речі й підеш зі мною. Не можна гаяти ані секунди, адже я можу стати наступним. Вже завтра на мене може очікувати подібна до долі, яка спіткала твого брата. Та поки цього не сталось ми ще можемо переночувати у моєму домі й придумати як допомогти Алістерові.