Розділ 9. Алістер й Аделі

Ленхарт (Алістер)

 В пам'яті знову й знову прокручуються останні спогади, де намагаюсь втримати Даріуса, не дозволити магії, сконцентрованій у картині, затягнути його, адже впевнений, що це тільки погіршить ситуацію. Вона поверне свого в'язня й продовжить відбирати невинні життя, відбере життя моїх братів а Ніку спіткає та ж доля, що й Лею. Від усіх цих думок голова йде обертом, адже мені нічого невідомо. Що сталося з ними усіма? Може всі вони тут, а може давно вже мертві. Останнє припущення приносить найбільше болю і я ладен віддати все, щоб воно виявилось хибним. 

 Побачити тут Даріуса виявилось не меншою несподіванкою, ніж прокинутись у чужому домі під чужим іменем. Певною мірою він мав рацію, коли запевняв, що нам потрібно об'єднати сили, щоб все зрозуміти. Та я надто на нього злий, щоб дозволити цьому статись. Порізно в нас більше шансів не повбивати один одного раніше, ніж ми дійдемо певної згоди. Та я краще залишусь в невіданні й проживатиму чуже життя, ніж дозволю цьому монстрові бути поряд, навіть якщо це допоможе все повернути на свої місця. 

— Що з тобою не так? Чому ти так себе поводиш? Я люблю Дарія і він мене любить. Яка кішка між вами пробігла? — зі сльозами у кутиках своїх смарагдових очей намагається зрозуміти Аделі.

 А я не знаю що на це відповісти. Впевнений, їй невідомо хто він насправді. Важко витримувати її сльози, адже я усвідомлюю, що щось подібне переживала моя Лея, коли Даріус заборонив їй зі мною зустрічатись. Щоправда він хоча б пояснив їй свої мотиви, чого не можу зробити я. Всі мої пояснення звучатимуть, як знущання над її почуттями. 

— Просто повір мені на слово. Я — твій брат і повинен піклуватись про тебе. Він не той за кого себе видає.

— Ти знав його ще до цієї вечері, чи не так? Я бачила як ти на нього дивився, як намагався спопелити одним тільки поглядом.

— Так, знав і він не той, хто заслуговує на кохання.

— Люди змінюються, всі ми маємо право на помилки.

— Такі як він ніколи не міняються, тільки одягають чергову маску. Та й тому, що він накоїв немає жодного прощення.

— Алістере, дай нам хоч шанс. Я доведу тобі, що він вже не той ким був раніше. 

— Пробач, та цього не буде! Сьогодні ви бачились востаннє. Я особисто про це подбаю. З цієї миті ти не покинеш будинку без нагляду.

 Більше Аделі не вимовляє й слова, в сльозах вибігає із зали. Клятий Даріус, навіть не прикладаючи особливих зусиль змушує мене відчути себе монстром, яким я вважаю його. Він тільки з'явився, а моє життя знову летить шкереберть. Та й чи живі ми взагалі, щоб називати наше існування тут життям? Навіть якщо й так, то воно нам не належить. Ми просто тіні у яких немає майбутнього, якщо звідси не вибратись.

 Відколи сюди потрапив не покидає думка все розповісти хоча б Аделі, та усвідомлюю як безглуздо це звучатиме. Окрім бісового Даріуса я більше ні з ким не можу говорити на цю тему. Для всіх інших я — Алістер. Та й знову відчути себе смертним виявилось не так чудово, як очікувалося, принаймні не тут і не зараз. Мені б знадобились сили у цьому місці, тим більше, якщо десь неподалік вештається Лейн — куди більша загроза, ніж Даріус. Через нього ми тут, тому він повинен знати, що з нами відбувається і куди нас занесло. Хоча з іншої сторони мною оволодівають сумніви в тому, що він добровільно захоче з нами поділитись цією інформацією. Сподіваюсь, що свої сили втратили не тільки ми. Інакше у нас попереду величезні проблеми. Ще й королівський бал на носі, який стане для мене серйозним випробуванням, адже, як мені стало відомо, Алістер з доволі близького королівського оточення. Не знаю чи під силу мені зіграти цю роль й не проколотись. 

 Можливо Керан знайде спосіб зі мною зв'язатися, якщо звісно також не потрапив під вплив створеної власноруч картини. 

***

 Стосунки між мною й Аделі й досі доволі натягнуті. Вона злиться, хоч й намагається цього не виказувати. Ледь витримує час, який доводиться проводити в моїй компанії за сніданком, обідом чи вечерею. Вдає цілковиту байдужість, хоч ночами я часто чую, як вона страждає. Практично щоночі від безсоння я вештаюсь коридорами будинку в надії відшукати спосіб повернутись додому, та марно. Тепер я наче сновида, тіло без душі. Я просто заплющую очі на її сльози й вдаю, що їх не чую, адже усвідомлюю, що нізащо не дозволю Даріусу отримати задумане. Він не здатен на почуття. Та як все це донести до згорьованої сестри, яка й чути нічого не хоче. Для себе вона вже все вирішила. Я часто замислююсь як поводила себе моя Лея, коли Даріус заборонив наші з нею стосунки, чи відстоювала наше кохання так, як це робить Аделі. Від цих думок серце обливається кров'ю, адже зараз я, як ніколи близький до того, щоб стати таким як той, кого ненавиджу й досі не в змозі пробачити.

 Сподіваюсь на сьогоднішньому балу Аделі вдасться трохи розвіятись й хоч на день викинути думки про нього із своєї голови. Я зроблю все, що від мене залежатиме, щоб так і було. Водночас якийсь уїдливий внутрішній голосок нашіптує, щоб я не забував який титул він носить і яка у нього  ймовірність отримати запрошення на цей бісів бал.

 Очікую сестру біля підготовленої для сьогоднішнього дійства карети і з щирим розчаруванням пригадую автомобілі й мотоцикл, щасливим власником яких ще був зовсім нещодавно. Та мою увагу відвертає вихід Аделі. Вона просто неймовірно вродлива. Досі я вперто цього не помічав, адже голова була зайнята іншим, та тепер розумію, чому Даріус захотів її заполучити. Окрім того, щоб мені насолити. Відчуваю справжню відповідальність за неї, адже я єдиний, хто повинен дбати про неї й захищати її від усіх тих стерв'ятників, які захочуть просто скористатись цією красою. Раніше я ніколи не  мав сестри, а з братами такої відповідальності не відчував, адже знав, що вони чудово могли за себе постояти, та зараз все по-іншому. Я - інший.