Розділ 8. Вечеря у Аделі

Дарій (Даріус)

 В центрі столу сидить не хто інший, як сам Ленхарт власною персоною. Та чи той Ленхарт якого я знав? Невже він і є славнозвісним Алістером? Якщо так, то це навіть гірше, ніж міг собі уявити. Цілком ймовірно картина нас таки затягнула. Та водночас разом з усвідомленням ситуації, в яку потрапив, відчуваю якусь подобу радості, через те, що опинився в усьому цьому божевіллі не сам і він складе мені нехай й не надто приємну, але все ж компанію. 

— Алістере, рада тобі відрекомендувати лорда Дарія, — підходить до мене Аделі й ніжно бере за руку, ведучи до столу під пильний погляд брата. А може зовсім не брата, а того кому випало грати його роль. В пам'яті одразу спливають слова дівчини про те, що останнім часом Алістер занадто заклопотаний, щоб її контролювати. Це що карма така? Магія картини знущається з нас обох? Це мені доведеться вияснити найближчим часом. Не хотілося б, щоб через нашу неприязнь постраждала невинна дівчина, яка навіть не підозрює що насправді відбувається. Зрештою я й сам не знаю як все це пояснити. Чим далі — тим цікавіше. 

— Значить лорд Дарій, — протягує моє нове ім'я, акцентуючи на ньому увагу й водночас даючи мені підстави вважати, що переді мною таки Ленхарт. Хоч сказати напевно ще важко. Така реакція могла б бути у справжнього Алістера на справжнього Дарія, адже судячи з усього візуально вони повинні були бути знайомими й стосунки між ними були не надто теплими. Ймовірно, Аделі й цього не знала, адже тоді була б більш обережною при виборі кавалера. В будь-якому випадку найбільш боляче буде саме їй.

— Знайоме ім'я? — одразу беруся все вияснити на місці.

— Не те слово. Знав я одного монстра зі схожим іменем.

— Алістере, — намагається зупинити його Аделі, не усвідомлюючи причину раптового напруження між нами.

— Не хвилюйся, все добре. Мене важко зачепити словами, — м'яко звертаюсь до дівчини, здивованої доволі агресивно налаштованої поведінки брата. Ще б пак, він геть забув про манери. Хоча, які можуть бути манери, коли він родився простолюдином й немає нічого спільного із титулом, який неочікувано отримав. У Ленхарта завжди були проблеми з адаптацією у вищому суспільстві, а тут одразу наближений до корони.

— Залиш нас, нам потрібно поговорити наодинці — вимогливо велить сестрі Алістер.

 Вона спрямовує свій занепокоєний погляд спочатку на нього, а після на мене, вагаючись у тому, що повинна робити й чи виконувати вказівку брата, залишаючи нас сам на сам.

— Йди, — допомагаю їй із рішенням й одним тільки поглядом запевняю, що все буде добре.

— Відколи тобі потрібне його схвалення? — гнівно цікавиться Алістер, помітивши наші погляди.

— Пробач, — зціпивши зуби й стримуючи сльози шепоче Аделі і йде. Бідолашна починає розуміти, що щось не так.

 Коли ми залишаємось наодинці напруження зростає в рази. Алістер наче мене вивчає з тією самою метою що й я, пильно спостерігає за кожним моїм рухом, емоціями, жестами.

— Як не гарно зганяти свій гнів на сестрі, — як тільки дівчина покидає банкетну залу, не втримуюсь від уїдливого коментаря. 

— Ти вирішив, що можеш мені вказувати на те, як повинен поводитись? Не надто самовпевнено з твоєї сторони? Аделі моя сестра і я поводитимусь так, як вважаю за потрібне. Тим більше якщо моя твердість допоможе її убезпечити від тебе.

— Це ж ти чи не так? Ленхарт, якому випала роль лорда Алістера, — першим берусь все вияснити тут і зараз. Водночас пригадуючи, що в останню мить саме він намагався не дозволити картині мене затягнути. Та що сталось після? Чи вдалось це йому?

 Відповідає він не одразу, та йому й не потрібно, адже феєрверк емоцій на його обличчі в цю мить інформативніший за будь-які слова. Без сумнівів це — він й не менш розгублений, ніж я. Звісно намагається це приховати за маскою гніву, та я вже давно навчився зчитувати людей одним тільки поглядом, майстерно зриваючи усі маски.

 Він ретельно все обдумує перед кожним новим запитанням, зволікаючи з тим, чи варто його озвучувати переді мною. Для нього я все ще ворог. От тільки тепер ми в одній пастці.

— Ти в курсі, що з нами відбувається? Якого хріна ми тут робимо? Судячи з очевидного ми далеко не в Україні й не в Англії.

— Я над цим замислювався, та сам нічого не розумію. Все аж надто заплутано. Місцевість мені також незнайома. Та я над цим працюю, — не зволікаю з відповіддю.

— Мій останній спогад: картина затягує нас обох.

— Аналогічно, тільки затягнуло не тільки нас, а й Лейна.

— Думаєш він також тут?

— Навіть не знаю. До зустрічі з тобою вважав, що знову потрапив до клітки.

— Можливо так і є. Тобі ж не здається дивним, що ти отримав роль того, хто претендує на серце моєї сестри? Відтак я повинен одразу наголосити, що щоб ти не задумав, Аделі тобі не дістанеться. Хоч я звик до братів й ніколи не мав сестри, та цю нещасну ніколи не довірю такому монстрові як ти. 

— Ти ж втратив свої сили, чи не так? — із задоволеним обличчям перериваю його браваду, натякаючи, що він й надалі не становить для мене жодної загрози, хоч й невпевнений в цьому на всі сто процентів.

— Припускаю, ти зробив такі висновки з власного недавнього досвіду, — уїдливо кидає у відповідь.