Розділ 7. У лісі

Дарій (Даріус)

 На світанку, так і не зімкнувши очей, вирішую навідатись до конюшень. Колись я завжди починав свій ранок із кінної прогулянки, чому б не відновити цю традицію. Тим паче це чудово бадьорить особливо після недоспаної ночі й відмінно провітрює голову, що на даний час мені просто необхідно. 

 Ще надто рано, всі жителі маєтку, мабуть, солодко сплять у своїх ліжках, тому доводиться навмання обрати коня й самотужки шукати все необхідне, щоб підготувати його до ранкової прогулянки. І все це відбувається під безперервний гавкіт собак у вольєрі поруч. Вони, наче сказились, хоч після вчорашнього я б мав ходити не в гуморі. Ігнорую набридливий гавкіт й сідлаю білосніжного жеребця, який спочатку наполегливо намагається мене скинути. Його спроби виявляються марними, адже переграти мене у впертості не так вже й просто. Схоже навіть кінь це усвідомлює й таки поступається. Прямуємо в бік лісу, який розміщується не так вже й далеко від маєтку. Він не надто густий й дрімучий, що дає можливість без перешкод їхати верхи. 

 Перше сонячне проміння тільки починає пробиватись крізь густі крони дерев, листя яких шумить під поривами прохолодного ранкового вітру. І це саме те, що мені потрібно. На хвилину заплющую очі й дозволяю насолодитись собі пахощами лісу. І тільки із заплющеними очима усвідомлюю, що попри шум вітру тут надто тихо. Зовсім не чутно птахів чи іншої живності. Мимоволі замислююсь чи не ілюзія все це і одразу ж намагаюсь викинути ці думки із голови. Та вони швидко меркнуть на фоні іншого більш небезпечного відчуття, яке з'являється доволі несподівано, наче за мною уважно спостерігають. Можливо не всі свої інстинкти втратив. І схоже не тільки я це відчуваю. Жеребець помітно непокоїться й норовить скинути мене з сідла.

— Тссс., все добре, — погладжую коня по загривку, намагаючись його заспокоїти, та це зовсім не допомагає. Він до біса наляканий. 

 Роблю спробу утримувати коня на місці, та тріск гілки неподалік спрацьовує, наче спусковий гачок його витримки. Він стає на диби й викидає мене із сідла, а сам мчить в сторону дому. Благо, що падаю у траву, яка пом'якшує зіткнення з землею. Різко підводжусь на рівні ноги, підхоплюючи доволі товсту гілляку. Іншої зброї у мене просто немає. Не очікував, що тут вона може мені знадобитись. Намагаюсь хоч щось підозріле розгледіти серед дерев, та марно. Інстинкти волають, що навіть якщо мені не вдається нікого побачити, це не означає, що мені нічого не загрожує. Складається враження, що хто б за мною не спостерігав, йому вдається тільки наблизитись. Метаюсь поглядом від одного дерева до іншого, готуючись до можливого нападу, а після чую позаду гарчання. Повільно розвертаюсь і помічаю Стрілу із вишкіреними зубами.

— Це ти за мною слідкував? — повільно опускаю гілку, демонструючи, що не нашкоджу йому, та він на цей жест доброї волі зовсім не реагує й кидається вперед. 

 Я більш ніж впевнений, що зараз мені таки доведеться зробити те, про що казав Абрахам, та Стріла минає мене й мчить у гущу дерев попереду. Без зволікань знову хапаю гілляку й біжу слідом. Та наздогнати його не виходить. Гублю його із поля свого зору. Роблю спробу покликати собаку, та у відповідь тиша. Доводиться навмання повертатись до маєтку. 

 На силу вдається відшукати дорогу додому, на подвір'ї якого вже зчинилась справжня метушня. Ймовірно моє зникнення не залишилось непоміченим й пробув у лісі я довше, ніж мені здавалось. Абрахам вже встигає  спорядити цілий пошуковий загін. 

— Мілорде, що з вами трапилось? Ви поранені? — як тільки помічає мою присутність кидає все й поспішає до мене.

— Вирішив трохи прогулятись, та мою ініціативу не підтримав жеребець, — з сарказмом відповідаю на поставлене запитання.

— Ми б навіть не подумали, що ви подались до лісу, якби ваш кінь не повернувся без свого вершника. Та ще й клятий собака зник.

— Я вже дорослий чоловік й здатен про себе подбати. Не варто було через дрібниці зчиняти такий гамір. Котра зараз година? 

— Вже чверть на другу.

Такої відповіді не очікував. Я справді втратив лік часу. Без попередження зник на пів дня.

— Я в нормі. Окрім моєї самовпевненості більше ніхто не постраждав, — запевнив все ще стурбованого моїм зникненням Абрахама.

— За вашої відсутності привезли замовлене вбрання для завтрашньої вечері й королівського балу. Вам варто його приміряти, щоб кравчиня мала можливість щось виправити, якщо знадобиться.

— Спочатку мені потрібно вимитись й поїсти.

— Дайте мені декілька хвилин і зараз все буде готово.

 Киваю й чоловік одразу береться до справи, прямуючи до маєтку. А я підходжу до вольєра й помічаю підкоп через який вибрався Стріла. Мабуть, Абрахама зачинив вольєр, після того злощасного укусу. За ким він все ж помчав?

 Після прохолодного душу й ситного запізнілого обіду виявляю, що Стріла досі не повернувся. На задвірках власної свідомості знаю, що його повернення малоймовірне. Та я в цьому практично переконаний, зважаючи на реакцію коня й власні інстинкти, які просто волали про небезпеку. От тільки моя цікавість й певною мірою принижене его вкотре беруть гору над здоровим глуздом і я норовлю за нагоди туди повернутись вже із нормальною зброєю. Не звик почувати себе жертвою. Це мене потрібно боятись. Хижак і мисливець, яким я був і досі залишаюсь навіть без колишніх вмінь ніколи не стане загнаним звіром, скованим страхом. Щоправда, увечері пхатись туди — справжнє самогубство. І я це прекрасно розумію. Тим більше небо затягнуло хмарами, від чого у лісі не бачитиму далі власного носа. Доведеться трохи зачекати. Та я неодмінно туди повернусь.