Розділ 6. Ніч після поєдинку

Даріус (Дарій)

 Зараз є тільки я і вона. Цілую її надто жорстко, надто зголодніло. Кров у венах пульсує і ця пульсація відчувається у скронях, відлунюється дзвоном у вухах. Відчуття захоплюють, беруть мій мозок в полон, не залишаючи місця сумнівам. Мої руки непристойно повторюють вигини її тіла. Одна поволі рухається від шиї, зупиняючись на декольте сукні, іншою — утримую Аделі за талію. Після переходжу на зав'язки тугого корсета. Навіть забув наскільки вправними можуть бути мої пальці. Мені потрібно всього декілька хвилин, щоб звільнити дівчину із сукні. Я завжди вважав, що ці корсети надто тугі і неправильні. Це ж істинне знущання. Навіщо ці муки? Для чого? Для того, щоб подобатись таким козлам як Генрі і я?

 Справжньою несподіванкою стає те, що під сукнею Аделі повністю оголена. Вона, наче відчуває моє німе захоплення. Її прекрасне тіло буде снитись мені ночами, як і світлі хвилі волосся, які так спокусливо спадають по плечах. Вона наче янгол, котрий потрапив у пастку монстра й навіть не здогадується про це. 

— Знаю, що так тобі подобається більше, — грайливо посміхається і мені хочеться навіки залишити цю посмішку у своїх спогадах.

— Як це може не подобатись. Ти — прекрасна. “Хоч у чомусь наші смаки із Дарієм збігаються” — проговорюю вже подумки.

 Граційні лінії її силуету задурманюють свідомість, а дотики теплих долонь, які так наполегливо намагаються стягнути ремінь з моїх штанів, породжують нову хвилю шаленого тепла. Я навіть не помічаю як з допомогою її не менш спритних пальців залишаюсь без сорочки. Всі мої вагання й зволікання безслідно зникають, поступаючись місцем хіті й нестримному бажанню знову відчути щось окрім безвиході, ненависті, жаги крові. Я жваво підхоплюю Аделі й прямую з нею до ліжка. Прекрасно усвідомлюю, що зараз переступлю межу й вороття більше не буде, та в цій боротьбі щиро бажаю бути переможеним, переможеним Аделі і її почуттями до мене. 

 Пришвидшене дихання й звуки, які вона дарує мені за кожен дотик до її ніжної білосніжної шкіри доводить до божевілля й додає впевненості у правильності моїх дій. Все аж надто органічно, щоб бути неправильним. Принаймні я себе в цьому переконую і сам же хочу в це вірити. Навіть стосунки із відьмою в минулому не дарували нічого подібного. Тепер я боюсь, що звикну до цього й не зможу відпустити Аделі навіть якщо вона сама цього захоче. Надто солодка, надто хороша для мене. Я не повинен бути таким егоїстом, не повинен користатись її довірою, та все одно це роблю й не здатен зупинитись. Її зелені очі сяють, наче смарагди, коли час від часу вона їх розплющує, щоб подивитись на мене, щоб подарувати мені черговий пристрасний поцілунок, або найніжніший дотик.

— Я тебе кохаю, — вкотре шепоче мені зізнання, яке трохи приводить до тями затуманену пристрастю свідомість. Хочеться їй відповісти, та натомість я тільки наполегливіше намагаюсь подарувати їй нову хвилю задоволення.

Якщо це все фокуси картини, я готовий “мучитись” так вічність. 

 Ближче до ночі Аделі покидає мій будинок. Яким би сильним не було бажання прокинутись з нею вранці в одному ліжку, змушений її відпустити, щоб уникнути проблем з Алістером. Хоча, якщо добре подумати їх не уникнути, та можна трохи відтягнути момент, коли вони неодмінно з'являться. Запланована вечеря вже зовсім скоро й тоді все вирішиться. Завтра вже п'ятниця. Отже, у нас залишається ще день.

 Заснути на самоті не виходить. Після того як проводжаю поглядом карету з Аделі, яка зникає за рогом, прямую до вольєрів, щоб перевірити чи повернувся Стріла. Поспішаю дізнатись як себе почуває після невдалого бою, який з моєї легкої руки закінчився швидше, ніж повинен був. Подумки вже обираю для Генрі місце, де його можна буде закопати, якщо вирішив після мого від'їзду продовжити бій. Цей хлопець мене відверто дратує. 

  На його щастя собака справді на місці. Знову відчиняю вольєр і вкотре ситуація повторюється. Жодна тварина не покидає своєї клітки. Не знаю, що керує моїми діями, та я входжу туди й намагаюсь силоміць вивести звідти Стрілу. Він різко вивертає свою масивну голову й впивається гострими, як наконечники стріл, зубами у руку. Його ім'я цілком виправдане. Шиплю від болю, даючи собаці спокій. Хапаюсь за прокушену до крові долоню. Він очікує моїх подальших дій, загрозливо вишкіривши зуби, а мені не залишається нічого іншого, як визнати свою поразку й покинути вольєр в пошуках засобів для оброблення рани. Тепер я — не безсмертний. Сподіваюсь цей собака не скажений. Ще сказу до повноти нових відчуттів мені бракує.

 Входжу до будинку й натикаюсь на Абрахама. Саме таким іменем називала мого слугу Аделі.

— Що з вашою рукою? — помічає кров від укусу.

— Це просто подряпина, нічого більше, та був би вдячний, якби ти приніс мені якісь бинти й щось, щоб обробити рану.

— Я сам все зроблю. Присідайте на диван. Якщо це зробив один із ваших собак, ви знаєте, що потрібно зробити.

— Що ти маєш на увазі? 

— Собака не повинен нападати на свого господаря. Якщо не хочете застрелити тварину самотужки, я можу віддати доручення нашому конюху. 

— Ні! Цьому не бувати! Я сам винен! 

— Але…

— Жодних але. Він не повинен відповідати за мої помилки.

 Чоловік на кілька хвилин зникає з поля мого зору й повертається вже із пляшечкою й бинтами.