Розділ 5. Внутрішній конфлікт

Даріус (Дарій)

 Коли на арену виводять суперника Стріли, мені перехоплює подих. Складається враження, що мірятися силами з ним буду я, а не собака. Навпроти нього ричить справжнісінький гризлі, який вдвічі більший за свого сьогоднішнього суперника, чи краще сказати жертву. Для мене це виявляється справжнім шоком. Це ж знущання з тварини, а тварин я любив завжди. Чого не скажеш про людей. Гучний гонг, який сповіщає про початок бою, вибиває мене зі стану заціпеніння і мій погляд фокусується на люті загнаного ведмедя, який щосили мчить до Стріли. Мені хочеться заплющити очі, та я дивлюсь, як його пазурі врізаються в білосніжну шкіру суперника, який намагається вивернутись й атакує у відповідь. Видовище не для слабкодухих. І досі я себе таким не вважав. Очевидно, що кількість шрамів на тілі собаки сьогодні збільшиться також вдвічі. Це при умові, що він переживе цей бій. Я щиро починаю за нього вболівати, сам того не помічаючи. Можливо, він надто сильно схожий на мене і тому хочеться вірити, що він зрештою здобуде перемогу. Та його суперник за своєю природою в рази сильніший, що вже неабияк непокоїть. Спочатку все йде добре, в міру того, що можна вважати добрим у цій ситуації, та в якусь мить ведмідь завдає надто складного поранення і я більше не витримую. 

— Негайно зупиніть бій, — волаю на цілу залу, та мого голосу наче не чують в стані ейфорії. Він губиться на фоні грубої лайки, мотиваційних, на їх думку, закликів й захоплених видовищем вигуків.

— Що ти робиш? — з нерозумінням дивиться на мене Генрі? 

— Накажи зупинити бій, — ще раз повторюю твердим тоном, який не терпить заперечень. — Негайно.

— Але, ставки вже зроблено. 

— Мені байдуже, — кричу вже в дорозі до арени, підтверджуючи серйозність своїх намірів. 

 Далі не чую нічого, що відбувається довкола. Я просто бачу ціль і не бачу перепон. Впевнено прямую в саму гущу подій, хоч й усвідомлюю, що позбавлений своїх сил і не маю жодних шансів проти дикої загнаної тварини. Ведмідь розірве мене не змигнувши й оком. Ймовірно разом із силами я втратив інстинкт самозбереження. Натомість отримав надмірну емоційність з якою ще не навчився давати собі ради. Цей клятий пес пробудив старі спогади і тепер його поразки чомусь вважаю своїми. Вбив собі в голову, що якщо ведмідь його зараз роздере, він загине так і не вдихнувши свободу, що ймовірно може очікувати й на мене в майбутньому. 

— Зупиніть бій! — чую крики Генрі, до якого нарешті доходить, що я збираюсь вийти на арену і я таки виходжу, перескакуючи невисокі огородження, які відділяє тварин від ошалілих глядачів. Я б тваринами назвав не істот, яких змусили виступити один проти одного заради виживання, а тих, хто з такою завзятістю за усім цим спостерігає.

 Коли з’являюсь на арені, галас тільки посилюється, а глядачі викрикують від захвату. Ці ідіоти сприймають мою появу тут, як частину шоу. Навіть собака, та й сам ведмідь на секунди завмирають на своїх місцях, помітивши мене. Схоже ведмедя я ошелешив не менше. Він декілька секунд невідривно дивиться, а тоді всю свою лють спрямовує на нову жертву. Помічаю як на всіх парах кидається прямісінько на мене, та його перехоплює собака, вгризаючись у філейну частину звіра. Це все видовище супроводжується вже знайомим нажаханим криком Аделі, який продирається до моєї свідомості крізь інші голоси. Укус Стріли трохи призупиняє хижака, даючи час чоловікам, котрі виводили на цю арену тварину. Вони сковують його ланцюгами, втихомирюючи розрядами. Де ж ті зоозахисники коли вони потрібні?! Це кляте місце потрібно стерти з лиця землі.

— Що ти з біса твориш? Жити набридло? Чи захотілось гострих відчуттів? — через декілька хвилин біля мене з'являється ошелешений моєю витівкою Генрі. — Що з тобою не так? 

— Я ж казав зупинити бій.

— Навіщо? Ми витратили купу грошей, щоб все організувати, а тепер все втратимо. Як же наша репутація?

— До біса репутація! Я більше не хочу, щоб цей собака брав участь у подібному. Всі витрати по організації я компенсую.

— Але він для цього народжений. Він нічого іншого не вміє і тобі про це відомо! Стріла — не ручний цуцик, який стане приносити тобі м'ячика.

— До біса все! Заберіть звідси собаку!

— Гаразд, я тебе зрозумів! 

 Генрі жестикулюючи, комусь дає вказівки, а я тим часом вилітаю на подвір'я, наче ошпарений і не одразу помічаю Аделі, яка схоже стала свідком усього, що щойно влаштував. Важко дихаючи й захлинаючись адреналіном, намагаюсь внормувати дихання і тим часом відчуваю теплу долоню на своєму плечі.

— Що це щойно було? Коли я говорила, що усе це — неправильно, не мала на увазі вриватись на арену з розлюченим ведмедем. Ти міг постраждати. Я так за тебе злякалась.

— Пробач, що змусив тебе хвилюватись. Я не знаю, що на мене найшло і не знав, що ти тут будеш. 

— Та невже? Ти ж сам мене запросив. Я не пропустила жодного бою відколи з тобою зустрічаюсь. Хоч я не в захваті від подібних дійств, але це подобається тобі.

— Тепер вже ні.

 Прекрасно усвідомлюю, що дозволив емоціям взяти гору, чим підставив себе. Маска, за якою намагався сховатись ледь не злетіла, відкриваючи правду. Я прорахувався буквально у всьому. Цілком логічно, що без мого запрошення Аделі сюди б не  прийшла, так би мовити, добровільно. А Генрі не притягнув би сюди собаку без мого відома.