Розділ 4. Поєдинок

Даріус (Дарій)

 Знесилено сідаю на єдиний, обтягнутий шкірою, ненависний диван й схиливши голову, ховаю обличчя у долонях. Я вже проходив це тисячу разів, та серце розривається як вперше. Що сталось із Веронікою, з Лейном? Яка доля очікувала на неї? Сподіваюсь краща за мою, адже вона не заслуговує на подібне, я й так забрав у неї достатньо і навіть більше. 

— Даріє, прокинься, — чую ніжний шепіт Аделі, який пробуджує в мені нову хвилю гніву і я розплющую очі, міцно утримуючи її за горло. Вона виглядає аж надто справжньою, та я знаю, що це не так. Я досі в пастці, тільки цього разу у ще більш моторошній, адже вона дарує надії, яких у мене насправді бути не може. Я в'язень, ним і залишусь до скону.

 Вона намагається відтягнути мою руку від своєї шиї, та марно. Я сильніший,  сповнений люті, яка тільки додає мені сил, завжди додавала. Її нажаханим обличчям струменять сльози і помітивши це, змушую себе послабити хват. Цей погляд обеззброює, волога на щоках протвережує загублену в розбіжностях свідомість. 

 Їй вдається вирватись, я їй дозволяю вирватись. Вона падає на ліжко біля мене, тримаючись за горло. Закашлюється, борючись із печінням від поспішних ковтків повітря. Все виглядає аж надто реально, її сльози здаються більш ніж реальними, страх у її очах. Та боїться вона не мене, а те, що приховано глибоко всередині, те, що не дає мені спокою й змушує страждати. 

— Дарію, тобі просто наснився жахливий сон. Це Аделі, твоя Аделі — відсапавшись шепоче ще тремтячим голосом, не зводячи свого приголомшеного погляду. Я не бачу в ньому й каплі осуду чи ненависті. Вона, як і раніше дивиться на мене закоханими очима, тільки з нотками розгубленості. Золотаво-білі хвилі волосся розливаються на ковдрі

 Оглядаюсь навколо й впізнаю кімнату, ліжко, на якому прокинувся з нею. Мою затьмарену відчаєм свідомість наздоганяють останні спогади, де після екскурсії цим будинком, повернувся до кімнати й ліг у це ліжко. Я знову розгублений, як того разу, коли прокинувся тут вперше. Що з усього побаченого сон, а що реальність? Все в голові перемішалось. 

— Пробач, я не хотів зробити тобі боляче, — говорю хрипким голосом. — Не знаю що на мене найшло.

— Мене впустив Абрахам. Я прийшла повідомити тобі, що домовилась з Алістером про вечерю. Ти марив, щось шепотів, я просто хотіла тебе розбудити, — трішки підводиться, спираючись на лікті.

 Важко проковтую, збираючи себе до купи, збираючи самовладання, яке розлетілось на друзки й тепер загрожує мені викриттям.

— Ніколи раніше не помічала, щоб тобі снились жахіття, — продовжує невідривно дивитись на мене.

— Раніше такого не було — відверто брешу їй. — Ще раз пробач, я був сам не свій.

— Я не впізнавала твого погляду, не впізнавала тебе. На секунду ти здався мені зовсім чужим, — повільно підповзає ближче й ніжно торкається моєї щоки своїми тендітними пальчиками. Її дотик, дивним чином, діє на мене заспокійливо і я не знаю чи це не чергова витівка клятої картини. Не хочу зараз над цим замислюватись, щоб не зірватись знову. Я мав би розповісти їй, що не той за кого мене сприймає, та не можу, адже знаю, що це тільки погіршить мою ситуацію, заплутає все ще більше. 

 Вона пригортається до мене всім тілом й залишає легкий поцілунок на моїх злегка при відкритих вустах. Мені потрібно її зупинити, та я не хочу. Вона мене не боїться, навіть після того, як ледь її не задушив. У цієї жінки відсутні інстинкти самозбереження. І важко сказати напевно для кого із нас обох це матиме гірші наслідки. 

— Що тобі наснилось? Я ще ніколи не бачила тебе таким нажаханим й стривоженим? 

— Те, про що не хочеться згадувати, куди не хочеться повертатись, — цього разу чесно зізнаюсь.

— Ти ж знаєш, що я тебе кохаю. Ти — найкраще, що зі мною сталось за все життя.

 Хочеться їй заперечити, сказати, що вона не знає про що говорить, та я просто мовчу, прокручуючи все знову й знову в своїй голові. Це до біса приємно. 

 Аделі лягає збоку, поклавши свою голову мені на груди, які досі швидко здіймаються й опускаються, водячи своїми пальцями по моєму животу. Від чого мої думки вмить змінюють своє русло й течуть в неправильному напрямку. Хвилі її волосся тепер лоскочуть моє тіло. Я не повинен відчувати нічого подібного, адже насправді все це призначається не мені, та до біса все! Це полегшує мій стан, а на все інше можна заплющити очі. Її пальці ліниво рухаються все нижче й нижче, тоді як мій пульс навпаки шаленіє, не встигаючи навіть прийти в норму після пробудження. Я повинен її зупинити, та не хочу, не буду. Знаю це егоїстично, та я ніколи не заперечував, що саме таким і є. Перехоплюю ініціативу й тепер вже мої пальці блукають спокусливими вигинами її тіла. На її обличчі з'являється легкий рум'янець, а дихання збивається. Мої дотики також приносять їй задоволення. І це божественне усвідомлення. Мої пальці зупиняються на червоній відмітині від моєї руки на її шкірі. Це все неправильно, та це мене не зупиняє. Я вже дуже давно не відчував нічого подібного. Ніхто ніколи на мене так не дивився. Це щось нове і мене це захоплює, не дозволяє мислити тверезо. Думаю я зараз вочевидь не головою. 

— Я б дуже хотіла залишитись, та мені потрібно йти. Алістер думає, що я у швачки, яка повинна зняти з мене мірки для нової сукні на бал. Це недалеко від тебе, тому я вирішила якомога швидше повідомити тобі про майбутню вечерю. Він приїде по мене й до того часу мені слід повернутись, щоб нічого не запідозрив, — зрештою зупиняє мене Аделі, ще до того, як моя рука норовить пірнути їй під сукню. — Внизу на мене очікує карета.