Розділ 3. Місце, куди не хочеться повертатись

Даріус (Дарій)

 Виявляється навіть тут я не набагато кращий за Генрі. Отже, два ловеласи, які використовують жінок для розваги. Не найкращу роль отримав. Тепер навіть шкода, що не відчуваю жаги крові. Я б із задоволенням осушив особу, яка зараз з таким ентузіазмом поглинає мою вечерю й псує мій настрій ще більше. 

— Такими темпами у королівстві скоро не залишиться жодної цнотливої леді. 

“Є чим тішитись, ідіот” — шиплю подумки. 

— Ми з тобою дарма часу не гаємо, — ліниво колупаюсь виделкою у своїй тарілці, намагаючись хоч цим прикрити власний гнів.

— Однозначно. Невдовзі відбудеться королівський бал, на якому з'явиться можливість збільшити кількість своїх трофеїв, — говорить те, що одразу привертає мою увагу й гнів поволі вивітрюється, поступаючись зацікавленості.

— Королівський бал?

— Не жартуй так. Невже про таку подію можна забути. Знаєш, я був би не проти поповнити свою колекцію ексклюзивною пташкою. Про красу королеви ходять легенди, от тільки голову не хочеться втрачати. При дворі пліткують про те, що король доволі жорстокий до неї. Часто в свою спальню приводить інших дівчат й змушує її дивитись, а побої — звична для неї справа. Навіть шкода її трохи. Я б їй показав, що таке справжнє кохання, не залучаючи при цьому кулаків, а виключно руки і язик.

— А після зробив би не краще за короля: змішав її з брудом, — виривається з мого язика швидше, ніж встигаю все обдумати.

— Знаєш, ти маєш рацію, лицарі з нас не дуже, — вдавано замислено протягує Генрі.

— М'яко кажучи. 

— Проте це тебе ніколи не зупиняло, та й для панянок ти завжди був ласим шматком пирога.

— Підгадай на коли планується така масштабна подія варта нашої уваги.

— Якщо ти цікавишся, щоб знати чи звільнишся до того часу від уваги Аделі, то так. Доленосна вечеря повинна цьому передувати. Ти зможеш полонити наступну пташку.

— Я не зовсім це мав на увазі, та й на цьому дякую, — мою подяку годі назвати щирою.

— Ледь не забув, — із неприхованим азартом в очах радше ставить перед фактом, ніж повідомляє чергову приголомшливу новину. — Завтра у тебе черговий поєдинок. Я про все домовився.

  Що він має на увазі? Який збіса поєдинок? Я не встигаю оговтатись від свого пробудження, як мене добивають все нові й нові неочікувані повороти й загадкові подробиці. Та озвучити запитання не встигаю. Зрештою, з моєї сторони це здавалося б доволі підозріло. Генрі доївши свою вечерю, підводиться з-за столу й відсалютувавши мені, направляється до виходу. І робить це швидше, ніж я відновлюю здатність говорити й виходжу зі стану клятого заціпеніння, щоб провести його до виходу, чи краще сказати, щоб він показав мені де вихід із цього тепер задушливого будинку.

 Простіше не стає, а напруження тільки зростає. Нехай поки що мені вдається грати свою роль, та будь-якої миті все може полетіти шкереберть. Потрібно негайно щось вирішувати. 

 Після вечері в не надто приємній компанії, беруся досліджувати власний будинок з надією, що це допоможе краще увійти в роль, яку мені доведеться грати певний час. Генрі звалює з моїх очей, від чого дихати стає легше. Сподіваюсь, що найближчим часом його не побачу, та з того, що мені відомо про таких типів, вони тримаються поряд за будь-яких обставин, щоб мірятись власним роздутим до неможливості Его. Цікаво чим їм насолив Алістер, що вони вирішили використати його сестру у своїх підлих планах. Дівчині буде непереливки, адже її почуття здаються справжніми. Кожен дотик, погляд сповнений почуттями від яких у мене чомусь неспокійно на серці. І важко не зауважити, що я вперше за триста років знову чую власне серцебиття. Це доволі незвично й водночас дозволяє зрозуміти, що якимось немислимим способом я зцілився, а можливо зовсім не зцілення це, а втрата значної частини власного «Я», до якої за останні кількасот років встиг прикипіти душею. За такий довгий проміжок часу, я просто забув як це бути людиною. Та схоже окрім мене це більше нікого не бентежить. Якщо існують вищі сили, які вирішили таким чином з мене познущатись, вони зробили неправильний вибір. 

 Досліджувати свій будинок беруся із навколишньої території. Прогулюючись поблизу, випадково натрапляю на вольєри з собаками, які розміщуються поряд зі стайнями. Схоже новий я любив полювання. Щось нас таки поєднувало, тільки я полював на людей, щоб втамувати жагу крові. Коли вирішую підійти ближче до сітки, з протилежної сторони наближається один із собак, потужна випнута щелепа котрого, загрозливо вишкірюється й яскраво демонструє мені ряди білосніжних гострих зубів. Низьке гарчання розходиться луною. Вигляд у нього — не найкращий. Все його міцне білосніжне тіло добряче пошрамоване. Окремі відмітини на його шкірі аж надто видимі й глибокі, інші — поверхневі. Та всі вони можуть вказувати на жорстоке поводження із твариною. До зоозахисника мені далеко, та дивитись й усвідомлювати, що довелось пережити цій собаці — важко навіть для мене. Якимось надто м'яко сердечним я прокинувся.

 Або цей собака ненавидів свого власника, або відчув хто насправді ховається за маскою його господаря. Ще зовсім недавно мені б вистачило одного погляду, щоб вгамувати його лють й показати хто тут головний, та тепер я можу хіба що гаркнути у відповідь і мене це почасти починає відверто бісити. Схоже за три століття я звик до себе в ролі вампіра і тепер мені не вистачає цієї сили. Не виключаю, що вона все ж до мене повернеться згодом. І взагалі повернеться моє життя, хай яким нестерпним воно здавалось. Там хоча б міг бути собою й не доводилось вдавати з себе іншого.