Розділ 2. Знайомство з Генрі

Даріус (Дарій)

 Спровадивши незнайомку, повертаюсь до дзеркала й відкриваю рота, відгортаючи верхню губу, щоб переконатись, що навіть попри відсутність усіх загострених чуттів, залишився собою, та не помічаю нічого, що б вирізняло мене серед людей. Бісові ікла безслідно зникли. Це ж неможливо! Що все це означає? Не припиняю повторювати, що так не повинно бути. Я жодним відомим мені чином не міг знову стати людиною. Після обернення неодноразово забирав людські життя, щоб втамувати жагу крові. Кому, як не мені добре відомо, що єдиною можливістю, так би мовити, вилікуватись може бути смерть того, хто тебе обернув і це при умові, що ти не встиг нікого вбити до цього моменту. І це не про мене. Я б був безмежно щасливим, якби Лейн екстерном відправився на той світ, та це все одно не пояснює мого чудодійного зцілення.

 Стукіт у двері кімнати, який спрацьовує, наче відро крижаної води, вилитої на розігріте тіло, різко вириває мене із роздумів, трохи протвережує запалену запитаннями й припущеннями свідомість. Після того як моя прекрасна гостя покинула ці стіни, сподівався, що залишився сам у будинку, та той, хто зараз стоїть по той бік дверей, доводить протилежне, або ж дівчина щось забула й вирішила повернутись. В будь-якому випадку це трохи гальмує чіткий план дій і відверто кажучи, я від цього не в захваті. 

 Розумію, що щось повинен робити, а не стовбичити на місці наче мої ноги вросли у підлогу. Прямую на звук й повільно відчиняю двері. В коридорі стовбичить чоловік років шістдесяти з сивим волоссям, яке тільки частково покриває його голову в області скронь. Чудернацькі, практично білосніжні вуса, трохи закручені на кінчиках вгору додають його серйозному вигляду певної м′якості й трохи кумедності. 

— Пробачте мілорде, не хотів вам заважати, та побачив, що міледі Адела покинула маєток і вирішив, що ви не будете проти вечері. Щоправда,  думав, що вона складе вам компанію.

«Отже, мілорд», — подумки повторюю його звернення, смакуючи кожну літеру. Такий розвиток подій мені подобається значно більше. Ймовірно, стосовно будинку я також не помилявся. Він належить мені. Що стосується дівчини, то тепер я хоча б знаю її ім’я. І воно їй справді пасує. 

— На превеликий жаль леді Адела надто поспішала, тому не залишилась на вечерю, — не зволікаю із відповіддю, щоб не викликати підозр. 

 Він киває, та разом із цим щось незрозуміле прослизає у його погляді. Чоловік, наче не в захваті від наших зустрічей. І це дивно, зважаючи на те, що він звичайна прислуга й не повинен виказувати свого невдоволення. Можливо це мені тільки здається, що більш ймовірно у моїй ситуації.

— Чекатиму на вас в обідній залі, — легко схиляє голову в поклоні й впевнено прямує коридором.

 Та перед цим жестом знову встигаю помітити якусь невизначеність між нами. Старий точно хотів сказати ще щось, та чомусь змусив себе тримати язика за зубами. І це правильне рішення з його сторони. 

— Ще потрібно знати де знаходиться обідня зала, — бурмочу собі під ніс й повертаюсь до кімнати в пошуках пристойного одягу для вечері. Не піду ж туди у халаті по голому тілі.

 Масивні дерев’яні меблі, які наповнюють інтер'єр дуже схожі на ті, які оточували мене останні триста років, тому затишною цю кімнату назвати важко. Все тут тисне на мене й нагадує найстрашніші миті життя, які довелось пережити під час ув’язнення. Якщо іншого разу леді Адела вирішить до мене навідатись, потрібно буде змінити місце наших зустрічей. Не хочу, щоб найжахливіші спогади переплітались із приємними. А в тому, що вони будуть саме такими, навіть не сумніваюся. Бажання поживитись нею в мене не виникало, тому на любовному фронті не повинно очікуватись неприємних сюрпризів, якщо не враховувати славнозвісного Алістера, гнів якого міг все ускладнити ще й тут. Поки що я слухняно гратиму роль, яка від мене вимагається, а коли знайду відповіді, сам буду вирішувати ким хочу бути.

 Пошук обідньої зали не займає у мене багато часу. Я просто прямую на запах, наче пацюк на приманку. З того, що стіл накрито тільки на одну персону, роблю висновок, що окрім мене й прислуги у маєтку більше ніхто не проживає. Це не може не тішити. Відсутність компанії наразі дарує мені більше шансів якомога швидше все з’ясувати й без зайвих перешкод понишпорити маєтком.

— Мілорде, до вас лорд Генрі — наче спеціально, щоб зіпсувати моє короткочасне вдоволення своїм статусом й самотністю, белькоче мій дворецький, чи хто там він, чорт забирай.

— Впусти його — “Ще б знати хто той Генрі” — бубоню собі під ніс, не надто переймаючись, що мене почують. Нерви потрохи починають здавати. І мене можна зрозуміти. Не люблю, коли плани доводиться змінювати через непроханих гостей.

 Через декілька хвилин вимушеного очікування спочатку доносяться голоси, а вже після я помічаю причину мого зіпсутого настрою.

— Мілорде, сподіваюсь ви складете лорду Дарію компанію за вечерею, — звертається мій вірний слуга вже до новоприбулого, вказуючи на місце біля мене.

 Який неймовірний збіг, навіть ім'я моє не надто змінилось. Хоч в збіги й не вірю. “Значить Дарій…” Чудово й не потрібно хвилюватись, що я можу забути власне нове ім'я.

— Неодмінно, кухарі у вас неперевершені, — не змушує довго себе впрошувати. — Здоров, друже. Як пройшла зустріч з Аделі? Ти нарешті при підніс її до небес, щоб потім опустити на землю, — коли старий йде за порцією для Генрі й ми залишаємось наодинці він звертається вже безпосередньо до мене, трохи дезорієнтуючи своєю до межі нахабною поведінкою.